Читати книгу - "Забуті історії міст: як багатство та культурний розвиток здобуваються толерантністю"

одного з сучасників, на обличчях флорентійців не було радості, коли у 1569 р. Козімо отримав цей титул від папи. Козімо був правителем найгіршого ґатунку, схибленим на контролі. Він був дуже суворим щодо свого двору і не терпів навіть найменшої помилки, натомість вимагав од усіх невідступно слідувати правилам геть у всьому, починаючи від одягу: взимку потрібно було носити червоний капелюх, а влітку — пурпуровий. Службовців тримали в повному невіданні. Ніхто не знав, чи довго доведеться бути далеко від дому, виконуючи службовий обов’язок. Козімо був непередбачуваним. Його настрій міг змінитися миттєво. І хоча він повернув гроші у Флоренцію, містяни розуміли, що він натомість позбавив їх свободи. Козімо передав владу своєму синові Франческо і переїхав за місто насолоджуватися спокоєм. Кінну статую Козімо і сьогодні можна побачити на П’яца делла Синьйорія. Багато кого це дивує.

Безвідповідальний і ненадійний Франческо ще більше загострив кризу та незгоди у Флоренції. Коли у 1670 р. до влади прийшов Козімо III, Флоренція була вже цілковито тоталітарною державою. Торгівля постійно йшла на спад через малярію, чуму та погано організоване сільське господарство. Козімо III був досить замкненою та недалекою людиною. Його закостеніла відданість християнським канонам зробила його надзвичайно обмеженим. Сексуальні відносини між іудеями і християнами були заборонені. Якщо у повії християнського віросповідання клієнт був іудей, її бичували, перш ніж ув’язнити. Обох обкладали великим штрафом. Тих, хто був не в змозі заплатити штраф, катували і кидали до в’язниці. Повії також зобов’язані були носити на голові жовту стрічку. Козімо III заборонив травневі святкування як язичницькі. Дівчат, що співали карнавальних пісень, бичували. Молодим хлопцям і дівчатам забороняли зустрічатися. За дошлюбні стосунки карали тортурами. Кількість публічних страт збільшувалася. За рік налічувалося близько двох тисяч страчених.

Митці та науковці більше не перебували під заступництвом Медічі, адже Козімо III був інквізитором. Він заборонив викладати у Пізанському університеті атомістичну теорію античного філософа Демокріта. Студентам Тоскани заборонялося виїжджати на навчання за межі Великого герцогства.

Козімо III збільшив податковий тиск: майже щомісяця вводили новий податок. Підприємництво занепало, оскільки Козімо почав продавати торговцям дозволи на монополію. Флоренція перетворилася на бідне, похмуре, депресивне місто. Коли у 1723 р. Козімо помер, мало хто його оплакував. Проте племінник Козімо, Джан Гастоне, не надто покращив становище. Хоча він і звільнив флорентійців од багатьох обмежень і заборон, його не цікавила економічна ситуація у місті, тим паче його культура, що занепадала. Врешті-решт, він проводив більшу частину свого часу в ліжку з юнаками ruspanti, яких було при дворі майже чотириста. Джан Гастоне рідко покидав свою кімнату, а коли виходив, був зазвичай п’яним і голос­но лаявся. Він помер у 1737 р. у віці шістдесяти п’яти років.

Остання представниця роду Медічі, Анна Марія, померла 75-річною, в 1743 р. У своєму заповіті вона залишала все багатство роду Медічі новому герцогові за умови, що жодна річ не буде вивезена з Флоренції, де «скарби Медічі завжди будуть залишатися на користь і на радість людям усього світу».

Спадщина Медічі

Коли у XV ст. банкіри та меценати Флоренції, особливо рід Медічі, почали, відкинувши забобони, надавати фінансову допомогу фахівцям різних галузей, це спричинило рух, який пізніше почали називати ренесансом. Ренесанс став можливим завдяки тому, що іншість шанували, обдарованим забезпечували заступництво, гідну заробітну плату й мирні умови для праці. У Флоренції меценати поважали талановитих містян, а ті, своєю чергою, поважали меценатів. Результатом стало пожвавлення культурного та економічного розвитку.

Перші представники роду Медічі розуміли унікальність обдарованих людей: те, що їхня цілковита відданість своїй справі виправдовує їх часом нестерпну поведінку. Медічі розуміли, що обдарованій особистості треба дати простір, аби вона могла дихати на повні груди. Чого насправді вони самі ніколи пізніше не дотримувалися, тож у XVI ст. рід задихнувся у власному занепаді та зарозумілості.

І все ж таки золота доба Флоренції залишилася в історії і досі приваблює людей в це місто. Якщо інтелектуальній і творчій діяльності надано достатньо ресурсів, позитивні економічні наслідки можна бачити ще протягом століть. Про це знає, напевно, кожен турист, що пітніє у довжелезних чергах до музеїв Флоренції.

Uomo Universale

Пітер Берк називає п’ятнадцять «універсальних людей» Флоренції, що реалізували себе принаймні у трьох різних сферах:

Філіппо Брунеллескі (1377—1446) — архітектор, інженер, скульп­тор, художник.

Антоніо Філарете (1400—1465) — архітектор, скульптор, письменник.

Леон-Баттіста Альберті (1404—1472) — архітектор, письменник, юрист, художник.

Лоренцо Векк’єтта (1405—1480) — архітектор, художник, скульп­тор, інженер.

Бернард Зенале (1436—1526) — архітектор, художник, письменник.

Франческо ді Джорджо Мартіні (1439—1506) — архітектор, інженер, скульптор, художник.

Донато Браманте (1444—1514) — архітектор, інженер, художник, поет.

Леонардо да Вінчі (1452—1519) — архітектор, скульптор, художник, учений.

Джованні Джокондо (1457—1525) — архітектор, інженер, гуманіст.

Сільвестро Акуїлано (1471—1504) — архітектор, скульптор, художник.

Себастьяно Серліо (1475—1554) — архітектор, художник, письменник.

Мікеланджело Буонарроті (1475—1564) — архітектор, скульп­тор, художник, письменник

Гвідо Маццоні (1477—1518) — скульптор, художник, автор театральних скульптур.

Пірро Лігоріо (1500—1583) — архітектор, інженер, скульптор, художник.

Джорджо Вазарі (1511—1574) —