Читати книгу - "Рибалки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А тоді, ніби хтось дав йому знак, пастор знову прочистив горло й спробував продовжити, але легенько захитався на краю могили й неминуче скинув у неї трохи землі, силкуючись утриматися й не впасти. Хтось допоміг йому відновити рівновагу, і тоді він трохи відзадкував.
— А тепер час прочитати трохи слова Божого, — почав пастор, коли перестав хитатися. Він говорив наскоками, ніби його слова були тропічними трав’яними кониками, що вилітали з його рота, а тоді робив паузи, як той же коник, що сидітиме тихо, а тоді знову стрибне, знову і знову, і знову, — і так аж до кінця промови. Поки він говорив, його адамове яблуко скакало горлом вгору і вниз. — Почитаймо з «Послання до євреїв» апостола Павла. Зачитаймо з першого рядка одинадцятого розділу. — Він звів голову й охопив усіх жалобників одним суворим поглядом. Тоді, легенько вклонившись, почав читати: — Віра — то сутність сподіваного, то доказ небаченого…
Поки пастор читав, я відчував неймовірне бажання стежити за Обембе, виміряти його відчуття в ту хвилину. Коли я глянув на нього, мене сповнили спогади про втраченого брата, бо здалося, що минуле раптом вибухнуло, і його уламки почали вільно літати в його очах, наче конфетті в наповненій газом повітряній кульці. Спочатку я побачив Ікенну зі складеними трубкою губами й похмурими сердитими очима, що височів над нами з Обембе, коли ми навколішки стояли на землі. То було коло чагарів трави есан, по дорозі до Омі-Али, скоро по тому, як Обембе понасміхався над церквою людей у білому вбранні, коли він наказав нам стати на коліна, щоб покарати за «неповагу до віри інших». А потім я побачив Ікенну й себе на гілці мандаринового дерева у нашому дворі, уособлюючих Коммандо і Рембо, які чекали у засідці на Обембе й Боджу. Вони були Галком Гоґаном і Чаком Норрісом відповідно і ховалися на веранді нашого бунгало. Час від часу вони показувалися, наводили на нас свої іграшкові пістолети й видавали звуки стрілянини — «дрі-рі-рі-рі-рі-рі» чи «та-та-та-та-та». Коли вони вистрибували чи кричали, ми відповідали гупом вибуху наших гранат — «ґи-бум»!
Я побачив Ікенну в червоній жилетці, коли він стояв за крейдяною лінією, просипаною на землі спортивного майданчика нашої початкової школи. Це 1991 рік, і я щойно завершив перегони дитсадківців у кольорах блакитної команди, прибігши другим іззаду — після того, як мені вдалося обігнати учасника від Білих. Ось я тепер в материних обіймах, стою разом з Обембе й Боджею за довгою мотузкою, прив’язаною з обох боків до жердин, що відділяє глядачів від бігових доріжок. Ми вболіваємо за Ікенну з цього узбіччя, і Боджа з Обембе поперемінно плескають у долоні. Аж ось чується свисток, і Ікенна, який стоїть на одній відмітці з чотирма іншими кольорами — зеленим, блакитним, білим і жовтим, — стає одним коліном на землю, а голос містера Лоуренса, вчителя всіх предметів, котрий був ще й фізвихователем, кричить: «На старт!» Він тримає паузу, поки всі бігуни не витягнуть назад ногу, впершись пальцями в землю, наче кенгуру. «Увага!» — кричить тоді містер Лоуренс. А коли він вигукує «Марш!», то здається, що хоч спортсмени й почали, вочевидь, бігти, вони залишилися на одній лінії, плече до плеча. Тоді, одне за одним, вони відділяються від групи. Кольори одних футболок показуються лиш на якусь частку секунди, а тоді знову зникають, а їхнє місце займають інші. А тоді бігун від зелених спотикається й падає, збиваючи в повітря хмарки пилу. Хлопці ніби оповиті димом, Боджа бачить, як Ікенна переможно піднімає руку на тому боці фінішної лінії, а тоді це бачу і я. Я не встигаю набрати повітря, як його вже оточує гурт у червоних жилетках, який вигукує: «Червоне згори! Червоне згори!» Мати підстрибує від радості зі мною в обіймах, а тоді раптом завмирає. І я бачу чому: Боджа, підлізши під обгороджувальною мотузкою, мчить до фінішної прямої, вигукуючи: «Іке переміг! Іке переміг!» А ззаду його переслідує вчитель, який охороняв огорожу з довгою палицею в руках.
Коли моя увага повернулася до похорону, пастор уже дістався тридцять п’ятого рядка, і його голос став гучнішим, більш схожим на заклинання, щоб кожен прочитаний ним рядок, начепився на гачок розуму, б’ючись, як упіймана рибина. Пастор закрив Біблію з позагинуваними сторінками й затис її під пахвою. Він витер чоло вже й без того вологою хустинкою.
— А тепер помолімося всі разом, — сказав він.
У відповідь усі присутні на похороні злилися в потужному єднанні галасливих горлянок. Я читав молитву так голосно, як тільки міг, міцно заплющивши очі:
— Нехай милість Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога-отця, і блаженна присутність Святого Духа будуть з нами нині й навіки. Амінь.
Амінь поволі затих, рознісшись рядами чималого кладовища, котрі перемовлялися між собою мовою тиші. Пастор дав знак грабарям. Вони негайно повернулися з того місця, де сиділи балакали й сміялися під час похорону. Ці незвичайні люди почали поспіхом згрібати землю до ями, прискорюючи забуття Ікенни, ніби й не підозрювали, що щойно вони вкриють тіло землею, то його вже ніхто ніколи не побачить. Коли на нього посипалися грудки землі, серед людей вибухнув новий прояв горя, і майже кожен присутній на похороні розколовся, як маленький стручок горішків іфока. Хоч я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рибалки», після закриття браузера.