Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

— Скільки у вас онуків?

— Троє.

— Вони живуть із вами?

— Так.

— Якщо зі мною щось трапиться, не забудьте про Святика. Добре?

Назарова довго дивилася вслід йому — як важко йшов, накульгуючи на ліву ногу.

Аналізом спостережень американської БКС «Рональд Рейган», отриманих у Варшаві, Гайдук доручив зайнятися групі досвідчених аналітиків КОРК, очолюваних колишнім Максиміліаном IV, за новою класифікацією — Альбертом І.

Через кілька днів Гайдуку був переданий звіт групи, який стверджував наступне: супутникові знімки найвищої детальності зображення (до 1,0 см) показують, що в ніч з 14 на 15 травня 2082 року військова платформа КрАЗ-3500 «Чумак» із замаскованою на борту батареєю самонавідних ракет ППО класу «земля-повітря» «Зоря-18» (всього 12 ракет) прибула з Луцька до Берестечка й зупинилася в лісі у двох кілометрах на південь від села Пляшева. На знімках добре видно, як залога (три військовослужбовці) маскують батарею камуфляжними сітками. Вранці 15 травня о 8:30 за київським часом спеціальні датчики інфрачервоного проміння БКС зафіксували підвищену активність персоналу батареї. О 9:57 AM було здійснено запуск трьох ракет у напрямку гелікоптера «Woodpecker N314», який наближався до с. Пляшева. Після пуску ракет платформа негайно від'їхала в напрямку містечка Млинів Дубненського повіту. Ці спостереження американського розвідувального супутника MSWQ-4138 свідчать, що о 16:18 РМ того самого дня платформа зіткнулася з автоцистерною для перевезення ракетного пального в районі м. Овруч (с. Мала Хайча), в результаті чого стався сильний вибух. Обидва об’єкти знищені.

Увагу аналітиків привернули знімки легкового електромобіля «Опель-ЗАЗ-Десна 004», що перебував на узбіччі шосе ТО302, в трьох кілометрах від місця падіння збитого гелікоптера. Після вибуху гелікоптера автомобіль рушив на південь, у напрямку Радивиліва. Аналітикам вдалося розшифрувати номер автомобіля ІН 2838 О, що належить управлінню охорони Міністерства оборони, начальник полковник І. Стригун.

Гайдук через Чміля негайно передав звіт Назаровій, наказавши їй переглянути матеріали слідства по вбивству Войчишина і Грома й співставити їх з американськими даними.

Леді розповіла чоловікові, що сталося між нею і Гайдуком на сороковини від Олиної смерті. Але не тоді, коли це сталося, й не так, як було насправді. Бо перед тим, як розповісти, вона зробила останню відчайдушну спробу помиритися з Гайдуком.

22 червня 2083 року, під час урочистого прийому з нагоди четвертої річниці перемоги над Північним Союзом, розпалившись від вина і танців (прийом відбувався в реконструйованому Будинку офіцерів на розі вулиці Грушевського і Кріпосного провулка, у великій залі, яка легко перетворювалася з глядачевої на танцювальну), вона підійшла до Гайдука і, схилившись перед ним у напівпоклоні, запросила до танцю. Армійський джаз-оркестр імені Гаррі Фрідмана якраз почав тихо награвати композицію Глена Міллера «Moonlight Serenade». Гайдук дуже любив цю мелодію і ледве не піддався спокусі покласти праву руку на талію Леді. Ще ніколи не була дружина міністра оборони більш вродливою і повною зваби: довге, яскраво-червоне, глибоко декольтоване плаття підкреслювало силу і стрункість її тіла, білизну довгої шиї, чорноту волосся, зібраного в хвіст, стягнутий темно-червоним бантом. Гайдук відчув тропічний, запаморочливий аромат парфумів, що линув від Леді — хоча, можливо, це не були ніякі парфуми, а нічний сигнал її хотіння, крик пристрасті, нестримне бажання половецької князівни віддатися негайно Володарю, як рівному їй, єдиному, хто вартий не просто сексу, а її кохання.

На щастя для Гайдука, він стояв у затінку біля колони — неподалік чекав на нього лише Чміль, і ніхто в залі, охопленій музикою і веселощами, не бачив цієї сцени. Зібравши всі сили, Гайдук ввічливо посміхнувся (вона подумала — привітно) й сказав, що не може, на жаль, потанцювати з такою гарною жінкою, бо дуже болить нога. Сприйнявши це, як заохочення до примирення, Леді впритул наблизилась до Гайдука (її чоловік стояв в іншому кінці зали в оточенні кількох офіцерів з управління Стригуна й не бачив Леді). Гайдук злякався, що ця божевільна зробить з ним те, чого не змогла досягти у лютому 2083 року, але вона добре запам’ятала урок сороковин.

— Ігорю Петровичу, вибачте мені… за те… я не знаю, що на мене найшло… — шепотіла вона так пристрасно, що йому знову схотілося відчути те — гарячий дотик її волосся, як тієї ночі.

Він притулився спиною до колони. Із зали линули звуки безсмертного блюзу, що оспівував нічне кохання двох людей, яке занесло їх на Місяць, — недосяжне, небесне, непорочне і сентиментальне.

— Простіть мені мій гріх великий. Я молилася весь час… просила Олю простити мене.

— Прощаю, — сказав він сухо, хоча насправді був майже розчулений. — А чи простить Оля — не знаю.

Вона зраділа й поклала йому руку на плече, наче вже танцювала з ним блюз своєї мрії. Чорний погляд її половецьких очей пожадливо ковзнув по ньому — і це витверезило його. Він ввічливо, але твердо взяв її руку і відвів назад.

— Вибачте, Леді, але це погана ідея. Тут не час і не місце з’ясовувати стосунки, яких не було. І не буде ніколи. Я не граюсь у кохання з дружинами моїх друзів. І з подругами моєї дружини. Ідіть, вас чекає чоловік. Прощайте, — Гайдук вийшов із гріховного затінку і, мружачись від яскравого світла, покликав Чміля — щоб їхати додому.

Леді залишилась стояти біля колони, поклавши обидві руки на округлу мармурову поверхню, наче збиралася танцювати з цим нерухомим будівельно-архітектурним елементом Будинку офіцерів, що коштував два мільйони укрів; щоправда, начальник будівельного управління МО Деніро Альпачинович Проді, оформивши матеріал колон, як італійський мармур, сподобився замінити його донбаським, зекономивши для своєї кишені на кожній колоні один мільйон укрів; а всього по периметру розкішної зали стояло шістнадцять білосніжних колон.

Оркестр заграв прощальний солодко-оргастичний повільний вальс «Fascination» («Зачарування»), і Леді, випурхнувши з-за колони, усміхнена і прекрасна, перетнула червоним метеликом залу