Читати книгу - "Царський пояс"

золоті бляшки на постіль. Рахував їх та цмокав язиком. Знадвору долинали чоловічі голоси. Це йшли на ночівлю ті, що вечеряли біля багаття. Керікл швидко зібрав золоті бляшки у торбинку й сунув її під хламиду. Він швидко ліг, витяг на нарах ноги. Коли робітники зайшли у барак, то він позіхав і чухав живота.

«Старійшина племені кмітливих передав цареві листа. Лист дуже важливий, бо за нього дав Керіклу торбинку золота», – гарячково думав Мишко. «Я не буду спати. Коли грек засне – украду того листа. А потім через поле побіжу до своїх і передам Скілові листа», – твердо вирішив.

Він довго прислухався до дихання Керікла. Та грек лежав тихо. Мишко чекав, чекав, коли той захропе. Заснув непомітно першим.

Як Мишко переглядав радісне кіно

Капелюшками золотих цвяхів все ще виблискували на небі зорі. Поштовий охоронець термосив Мишка:

– Малий, прокидайся. Ти чуєш мене? Швидко дуй у будку, бо залишишся тут.

Хлопчик, позіхаючи, зліз із нар. На ходу продирав повіки, що склеїлися.

Та тільки-но побачив на передку Керікла, остаточно проснувся. О, чому він заснув?! Чому не вкрав у грека листа?!

Мишко страшенно на себе розгнівався. Тупав спересердя ногами. Бив кулаками себе в груди. А коли забрався у халабуду, то вдавав, що спить.

Зате Керікл перебував у пречудовому настрої. Мугикав пісеньку:

На Керікла скоро глипне червоне око, гей, гой. Велике око зараз умивається, гей, гой. Око чепуриться, готується до роботи, гей, гой. Пташечки заспівають пісню, гей, гой. Дикі кози у траві високо заплигають, гей, гой.

Мишко мовчки зловтішався: «Зачекай. Ось приїдемо в Криве Озеро. Я розкажу Скілу про лист, який ти грієш на грудях. Ще розкажу про Скаженого, що зрадив свій рід Собак і плем’я кривавих скіфів. Тоді твоя пісня не буде такою веселою. Червоне око спохмурніє і заплаче. А кози – ті перестануть скакати. Вони, можливо, нап’ються з калюжі каламутної води і у них болітимуть животи. Знатимеш, як продаватися за золоті цяцьки».

Мишко заспокоївся. Подумки він бачив таке кіно. Грек Керікл витирає сльози замизканим рукавом. Він повертає Скілові листа і просить його, Керікла, не карати. Вождь Скіл при всіх хвалить Мишка. Щасливі скіфи гладять його по спині й примовляють: «Молодчина, Мишо. Ти став нам, хлопчику, в пригоді. Молодчина!». Кіно, яке він придумав, йому дуже сподобалося. Мишко так розвеселився, що на мішки лягав від реготу.

Тим часом у степу розвиднялося. Звідусіль долинало: бе-е-е, ме-е-е, му-у-у, ки-ги, ку-ку, кар-кар, вуть-вуть. Народжувався новий день.

Хлопчик вибрався з халабуди, вмостився поруч із греком і голосно затяг свою пісню:

Мишко по обіді повеселішає, гей, гой. Один дядько похмурнішає, гей, гой. Велике око вийшло зі спаленьки, гей, гой. Око до Мишка підморгує, гей, гой. Гойтасир про все знає, гей, гой. Глава дванадцята
Мишко невтішно плаче

Хлопчик не вірив своїм очам. Атож підскочив, завзято кліпав віями, придивлявся. І заволав:

– Приїхали, приїхали, гей, гой!

За горбком у долині, мов у жменьці, тихо мліло водне плесо. Це було його озеро. Найкраще, найтепліше і найрівніше у світі – Криве Озеро.

Коли Мишко трохи вгамувався, то всі вечірні події згадав. Переможно блимнув сірим оком на грека, що мугикав під ніс пісню, що не мала ні початку, ні кінця. «Дістанеш зараз на горіхи. Ой, дістанеш!» – злостиво шепотів.

У передчутті задоволення він стискав кулачки.

Поштовий обоз під’їхав до сторожової дерев’яної будки. До возу зі шкуратяним накриттям нечутно підбіг приземкуватий скіф. Мовчки швидко витяг з халабуди мішок. Попер його до кошлатої конячини, що скубла неподалік припорошену траву. Поштовики вйокали на коней, натягували віжки, готові дальше їхати. Керікл штовхнув розгубленого хлопчика у спину.

– Чого рота роззявив? Біжи до своїх. Приїхав.

Хлопчик відчайдушно пручався. Наполягав:

– Відвезіть мене до Скіла. Я з воза не злізу. Везіть мене до білого намету.

– Ач, розбещене скіфеня, – вийшов із рівноваги грек. – Кому кажу? Вилазь із будки! Не затримуй нас.

Ну, що залишилося робити Мишкові? Звісно, збирати манатки і злазити воза.

Віз із листами котився битою дорогою. А в ній важливий лист – тю! тю! – поїхав до царя, що над усіма скіфськими царями, вождями і старшинами. Хлопчик схлипнув. Не втримався – вголос заплакав. Тепер Скіл не погладить його при всіх і не похвалить.

Хлопчик, що рівномірно хитався позад вершника, уголос міркував:

– Про лист обов’язково треба розказати Скілу.

– Ти щось там пропищало, мишеня? – повернув до Мишка чубату голову вершник.

– Вези мене до білого намету. Я повинен Скілові передати важливу звістку. Чуєш, вези!

Вершник насмішкувато пхикнув:

– Які ще новини у малого для вождя племені? Вигадки дитячі.

Однак коня підігнав.

Мишко серед своїх

Здоровані скіфи, що зі схрещеними сокирами охороняли білий намет, зловили таки гаву. Хлопчик з розгону заскочив усередину. Скіл саме радився з вояками і білобородими дідами.

Мишко кинувся до некоронованого вождя:

– Скіле, я бачив твого воїна у чужому племені. Він служить старійшині племені кмітливих. На грудях він колись носив вишиту собаку. Сам теж злий, як скажений пес.

Руді брови Скіла стрибнули на лоба. Неповнолітній вождь дивився на Мишка, як на чужого. Діди теж недобре зиркали на нього. По хвилі