Читати книгу - "ХЗ. Хто знає, яким буде майбутнє"

«Ото вже неподобство, — обурювався Карл. — Очевидно, вони мали на увазі, що в інтернет майже не заходять фахівці, а лише звичайні люди, та й то небагато. “Відповідних людей?” — вигукнув я, підвівшись. — Чи не здається вам, що громадськість США — це і є відповідні люди?».

Отак інформація державних органів стала відкритою.

Національний науковий фонд виділив Карлові невеличкий грант, що покрив витрати на ліцензійний збір, який стягували посередники Комісії з цінних паперів за надання даних банкам Волл-стрит. Ерік Шмідт, тодішній директор із розвитку Sun Microsystems, подарував кілька серверів. Разом із помічником Бредом Бурдіком Карл відформатував дані, створив сайт, і в січні 1994 року з’явилася безкоштовна база даних EDGAR Комісії із цінних паперів і фондового ринку.

Карл був активістом, а не підприємцем. «Ми не мали наміру робити бізнес із баз даних, — писав він. — Ми лише хотіли, щоб Комісія викладала інформацію в інтернеті». Тому, попрацювавши над системою півтора року, Карл повідомив, що за два місяці сайт закриється, якщо Комісія з цінних паперів не візьметься за нього самостійно. П’ятнадцять тисяч осіб надіслали Комісії листи, закликаючи керівництво продовжити Карлову ініціативу. Порадившись, чиновники погодилися.

Із часом, коли вже було очевидно, що серед громадськості є попит на фінансову звітність компаній, підприємці почали розробляти вдосконалені версії. Сервіси Yahoo! Finance, Google Finance та інші, що надають відкритий доступ до даних Комісії з цінних паперів, беруть початок саме з Карлової ініціативи 1993 року. Карл не зупинився на досягненнях. Нині він працює над довідковим ресурсом, який надає безкоштовний доступ до повного тексту всіх законів, нормативно-правових актів і прописаних у законах стандартів152.

2005 року я вкотре замислився: чим Кремнієва долина може поділитися з органами державної влади. Платформа хмарних сервісів Amazon тоді ще не здійснила революції в IT-індустрії, але я вже усвідомлював цінність інтернету як платформи і сутність тієї платформи. На моє переконання, платформи даних — це наступне покоління інтернет-платформ. Очевидно, що державні органи — джерело таких даних. Проект, який Карл Маламуд почав десять років тому, був лише верхівкою айсберга. Сервіс Google Maps з інтерактивним інтерфейсом JavaScript (концепція Ajax), що, так само як усі онлайн-мапи, був ХЗ-технологією 2005-го, базувався на наданих урядом мапах. Коли хакери усвідомили, що можуть будувати веб-додатки за принципом «мешап», розміщуючи інші дані на Google Maps, то звернулися насамперед до інформації держорганів. Сайт Адріана Головатого chicagocrime.org (тепер EveryBlock), що вивів на Google Maps кримінальну хроніку міста Чикаго, був другим у світі «мешапом».

Google Maps добре вписується в мою теорію про Web 2.0. Я був переконаний, що, на відміну від операційних систем (Windows, Mac OS X чи Linux), чиї підсистеми регулюють доступ до підсистем «заліза» комп’ютера чи мережі, операційна система інтернету регулює доступ до підсистем даних, які посвідчують особу або визначають місце її перебування. Я вірив: якби девелопери мали відкритий доступ до таких підсистем, стався б інноваційний вибух. Я захопився цією ідеєю й організував новий захід, присвячений геолокаційним сервісам. Я назвав його Where 2.0 (Де 2.0). Судячи з усього, я «піймав хвилю» слушної миті, адже за два чи три тижні до заходу представники Google попросили втиснути їх у програму. Тоді саме планувався офіційний випуск сервісу Google Maps, і ця подія стала головною «фішкою» Where 2.0.

Попри технічну можливість розробляти додатки на основі картографічних онлайн-сервісів на зразок MapQuest, Yahoo Maps та Microsoft Maps, девелопери мусили просити на це дозволу і сплачувати ліцензійний збір. Зі свого досвіду в програмному забезпеченні Open Source я знав, що без цих бар’єрів у новій галузі картографічних сервісів буде набагато більше інновацій і користувачів. Маючи безперешкодний доступ, девелопери розкриють весь творчий потенціал. Отож я спробував переконати Microsoft і MapQuest (на той час вони належали AOL) відкрити безкоштовний доступ до їхніх API, але нічого не вийшло. Натомість вони охрестили хакерів «піратами» й перекрили їм повітря.

А от Google повелася інакше. Коли незалежний девелопер на ім’я Пол Рейдмейчер розкодував формат даних Google Maps, то збагнув, що може розробляти окремі мапи, поєднуючи дані з різних джерел. Пол створив сайт housingmaps.com, за рахунок якого на Google Maps відображалися оголошення про житло з Craigslist. У Google зметикували, що це про нові можливості. Замість зупиняти хакерські починання Пола, Google найняла його і зробила API відкритим, щоб сприяти «мешапам». Це був справжній прорив, який зробив Google лідером у галузі картографічних онлайн-сервісів. Дедалі більше девелоперів працювали над додатками для Google Maps, тому платформа ставала потужнішою і приваблювала користувачів. Вона стала класичним «насиченим ринком», куди користувачі приходять за додатками, а додатки приходять за користувачами.

Коли Apple представила айфон у червні 2007 року, сталося те саме: хакери «пояснили» компанії, наскільки потужні платформи. Нині, користуючись смартфоном, ми так звикли до App Store, що забуваємо: у першому айфоні не було сервісу для придбання додатків. Перший телефон мав революційний, гарний інтерфейс із тачскріном, музичний плеєр iTunes (раніше доступний лише на айподі), але, так само як в інших телефонах, у ньому бракувало додатків. За кілька днів хакери обійшли обмеження Apple й додали власні програми. Цей процес, коли користувач звільняє телефон із «в’язниці додатків», назвали Jailbreak (втечею із в’язниці). У липні 2008 року, у відповідь на поширення Jailbreak, Apple запровадив App Store — офіційний механізм, з яким девелопери могли додавати програми на телефон. Так зародився світ смартфонів — звичний для нас тепер. За останньою інформацією, існує понад два мільйона додатків для iPhone, і їх завантажили 130 мільярдів разів. Розробники додатків заробили на цьому майже 50 мільярдів доларів.

App Store для iPhone запустили в липні 2008 року. У листопаді того року Барак Обама став президентом. Його називали «першим інтернет-президентом», бо в передвиборчій кампанії він успішно скористався інтернетом153. До «Саміту Web 2.0», який