Читати книгу - "Неболови"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Лід! — окликнув.
Озирнулась, в зіницях — надія.
— Я тебе згадую. А тепер іди. Ніколи не повертайся до тих, кого колись сильно кохала. І не тримай біля себе тих, кого не кохаєш. Це так, дурні поради від колишнього ідеаліста…
Товста санітарка, яка нагримала на неї кілька хвилин тому, здивовано дивилася, як Ліда, не чекаючи ліфта, вихором побігла сходами донизу на височезних підборах.
— Здуріла, ноги попереламуєш! — не витримала, закричала їй услід і запрацювала шваброю.
Весь наступний тиждень Ліда ходила як у воду опущена. Забувались на сцені викарбувані в пам’яті слова, валився вдома з рук посуд, подушка стала вологою, немов мох після дощу, а пси безсоння зжерли непобачені сни. Без міри дратував він — той чужий чоловік, якого вона колись давно впустила у своє життя.
Недільного ранку Ліда прокинулась раніше. Він іще спав поряд — на спині, довірливо розкинувши руки. Ні хороший, ні поганий, звичайний чоловік, яких тисячі. Хтось зможе покохати його без тями, народити йому дітей, варити борщі, прати шкарпетки, слухати його хропіння та спів у ванній, але не вона. Єдине, що вона може зробити для нього, — це піти. По-солдатськи швидко вдягнулась, витягла з шафи свою дорожню валізу, з якою їздила на гастролі, і почала скидати туди речі. Це вже не потрібно, і це теж, брати лише найнеобхідніше. Від шуму він прокинувся, заспано продер очі.
— Ти куди зібралась? Ти не казала, що кудись їдеш!
— Я йду, — відповіла спиною, продовжуючи порпатись у шафі.
— Куди? — не зрозумів той.
— За кудикані гори. Від тебе йду. — Ліда важко зітхнула і повернулася до нього обличчям. — Просто… просто нам з тобою не по дорозі. І завжди було не по руці, час уже в цьому зізнатися.
— Ти з котушок злетіла, чи що? — Голий чоловік миттю прокинувся, зіскочив з ліжка і боляче вхопив її за руку.
— Пусти, — просичала. — Усе, фініта ля комедія! Та пусти вже!
Відштовхнула його від себе — де й узялося стільки сили, що той знову впав на ліжко. Рвучко защібнула валізу, смикнула й потягла до виходу. На ходу схопила куртку і скочила в «мартенси». Гримнули двері. Покинутий чоловік сів на ліжку, здивовано вдивляючись в новий день за вікном.
Весь день Ліда блукала містом із валізою, наче туристка. Коли посутеніло і ліхтарі розплющили свої запалені жовтяницею очі, постукала у двері подруги — колежанки з театру. Та здивувалась, але лізти в душу не стала. Не роздягаючись, Ліда впала на розкладений диван і вперше за тиждень заснула міцно, як новонароджене немовля під боком у мами. Їй снилась довга запилюжена дорога.
На ранок пішла у військкомат. Там на неї перелякано витріщився квадратоголовий воєнком, який розмовляв словами короткими, мов постріли:
— Служити? Добровольцем? В АТО?
Подивитися на це диво — дівку з театру, яка хотіла воювати — збіглися мало не всі військкоматівські чоловіки. Дехто відверто сміявся, як з блаженної, мовляв, що ти, дурепа, вигадала, народжуй дітей та вари борщі, хтось оцінював її груди та цокав язиком, хтось просто злився, бо вистигав на столі щойно заварений чай, у шухлядці чекав бутерброд, а ця тут час відбирає.
Розмова з воєнкомом, довга й тягуча, як нитка свіжого меду, закінчилася нічим. Збройні сили бачили Ліду лише кухарем чи штабним щуром. Жодного тобі АТО, дівчинко-актрисулько. І взагалі у нас тут армія, а не будинок розпусти, — читалось між словами. Розчарована, пішла ні з чим. Виявилося, що її життя не потрібне ані їй самій, ані іншим. Жити як раніше — уже не могла, як хотіла б — не дозволяли.
На розі побачила палатку одного з добровольчих формувань. У ній — хлопці в камуфляжі. Підійшла, привіталась, розпитала. Не здивувались, спокійно і впевнено розповіли їй про все, що цікавило. Так Ліда опинилася в «учебці».
Був біль. Піт. Сльози. Вага броника, розтерті берцями в кров ноги, розпис фіолетових синців на тілі, безкінечна втома, наче в тяжкохворого. Радість. Задоволення від результатів. Перший схвальний чоловічий погляд — не як на жінку, а як на побратима. Стала в нагоді добра фізична форма. До неї додалися знання з тактичної медицини — як евакуювати пораненого, як зупиняти кров, як рятувати того, хто поруч. Ліда відчувала себе готовою до того, що чекало попереду. Але реальність виявилась значно страшнішою.
Її перший бій. Стріляла ворожа арта[4]. Йшли танки. Земля двигтіла і сипалася на голову. І вони… Закривавлені хлопчики. Чомусь виявилось, що медичну підготовку тут має лише Ліда. Вона билася в істериці, кричала комусь у трубку: «Що робити?! Їх несуть, і вони помирають! Їх несуть, і вони помирають!» Отямилася тоді, коли якийсь чоловік, чорний від пилу і гару, схопив її за петельки і гаркнув: «Зберися, твою мать! Бистро!»
Допомогло. Заджгутовувала, перев’язувала, колола, клеїла… Приїхали медики, стало легше. Коли все скінчилось, вона сіла й одна за одною викурила свої перші п’ять сигарет.
Після цього бачила багато чого. Щось пропускала через себе, щось проходило повз. Якби все брала близько до серця, давно здуріла б. Допомагали акторські вміння.
Після того як на завданні там, на іншому боці, кинула в скриньку на похорон молодого та дурного «ополчєнця» п’ятдесят гривень, її позивний — «Актриса» — стали вимовляти з особливою повагою. Лідине серце наче загрубіло, заросло товстезною слонячою шкірою. Єдине, що ще зачіпало, торкалося оголеного нерва її душі десь глибоко всередині — це дитячі очі.
…Перемир’я. Блокпост майже в тилу. Бійці на розслабоні, сидять на бетонних блоках, гріються на щедрому вересневому сонці. Зупиняють машину помахом руки. Від солдатів одразу випурхує зграйка дітей — старші хлопчаки і замурзана білява дівчинка. Підбігають, серйозні та зосереджені. Просять показати документи. Ліда сміється, але показує. Виходить із машини, відкриває багажник. Вертлява білявка одразу пхає туди свого малого носа, з діловим виглядом запитує:
— Автомати, пістолєти, гранати єсть? — Не знайшовши нічого забороненого, трохи розчаровано протягує: — Ну, проїжджайте, раз документи у вас хароші…
Сірі оченята загоряються щастям, коли Ліда дістає з рюкзака жменю цукерок і перекладає в маленькі брудні долоньки. Схопивши здобич, як вовченя, біжить ховатися за бетонні блоки. Звідси видно, як там вона ділить цукерки на всіх, розкладаючи на купки.
— Бачу, вам тут не нудно. — Ліда підходить до хлопців на посту, закурює разом з ними.
— Та хай дітвора розважається, — ліниво відповідає старший, худий, як жердина, в линялому «бундесі». — А що вони тут бачать, бідахи? Обстріли та розруху. Одна бідність кругом. Є такі, що, як побачать цукерку, в них слина біжить, як у скаженого собаки, бо воно вже й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неболови», після закриття браузера.