Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Ці позиції можуть бути спадщиною племінного світу: або певною родовою системою, або аристократичними родами. У першому випадку ми маємо справу з племінною будовою, де сегментація, що призводить до нескінченних злиттів чи роз’єднань, нескінченно збільшує контрвладу. Якийсь окремий політичний центр може взяти гору, тільки якщо він зможе зламати сегментацію та змішати сегменти за потреби через монополію жінок, «відповідних для одруження». Ця робота в еволюційній лінії, що веде від племені до імперії, лягає на плечі царства, яке виникає з громади. Коли імперія з’являється на горизонті й утверджується, ця робота вже давно виконана.

Імперії може бути потрібно розбиратися з дуже живучими аристократичними родами. Вони й справді можуть безкінечно виживати в границях королівств і поміркованих ієрократій. Такі ієрократії стають поміркованими саме завдяки контрвладі, які здійснюють аристократи, та їхній самостійній позиції з точки зору влади, багатства та авторитету. Аристократія — прямий продукт соціальної стратифікації, якої зазнає племінна будова, оскільки вона представляє роди, які володіють більшою часткою в трьох рідкісних благах. Проте не будь-яка соціальна стратифікація продукує аристократію. Найпоширеніший результат — це монополія на домінантні позиції з боку одного роду чи єдиного клану, тоді як аристократія завжди множинна: численні роди посідають домінантні позиції і кожен утримує монополію в тому сегменті, де він домінує. Найпростішою й найправильнішою картиною буде та, коли плем’я з домінантним кланом виглядає як єдина піраміда, де різні роди розподілені по накладених один на одного рівнях піраміди, а плем’я з аристократичними родами виглядає як суміжне розташування окремих пірамід, кожна з яких має власну стратифікацію.

Можна встановити емпіричний взаємозв’язок між, з одного боку, економікою з аграрною домінантою і структурою з єдиною пірамідою та, з другого боку, випасною економікою і структурою з багатьох пірамід. Єдиним слушним поясненням взаємозв’язку має бути те, що випасна економіка сприяє розпорошенню сегментів через зменшення густоти населення та розкидання його по більших просторах, що утруднює нав’язування єдиного домінантного роду для всіх. Така економіка головно стратифікує більше, ніж рільництво. Бідний урожай майже завжди спричиняється поганими погодними умовами, які навалюються в якійсь зоні на всіх одночасно: аграрна економіка сама по собі стратифікує незначною мірою, оскільки всі процвітають чи бідніють одночасно і однаковими темпами. Ідеальною ілюстрацією може бути егалітарне суспільство давніх фризів[10]. У них стратифікація відбувається через володіння землею та владою, яка полегшує доступ до неї. Щодо стад, то вони чутливі радше до хвороб, аніж до негоди. Проте епізоотія неоднаково вражає всі стада, а ті, що нею вражені, можна знищити. Отже, пастуші суспільства складаються зазвичай із меншості власників стад і земель для них і більшості не-власників, змушених працювати на перших або ж обробляти землю, щоб якось існувати.

Аристократичні суспільства — це явище пустельних і надто степових зон. Найбільша зона степів тягнеться від Південної Русі до Тихого океану. У ІІІ тисячолітті до н.е. спостерігаються дві великі системи: тюрко-монгольська сім’я на сході та індоєвропейська сім’я на заході. У першої, як видається, аристократичні риси виражені менше, але вони були досить сильними, оскільки залишили міцний відбиток у Кореї та ще більший у Японії, населення яких походить з цієї сім’ї. Щодо Китаю, то там або племінні завоювання були поверхневими, або, і це вірогідніше, племінні елементи розчинилися та загубилися в китайській структурі — моделі з єдиною пірамідою, з єдиним царським повсюдним кланом (який створив передумови для винаходу «імперії» вже з часів династій Ся та Чжоу і з початку II тисячоліття до н.е.), суто аграрною економікою та цілковитою відсутністю будь-яких елементів аристократії.

На протилежному краю ми бачимо європейський ареал, індоєвропеїзація якого з середини III тисячоліття привела до моделі аристократичного суспільства. Цей успіх зовсім не можна пояснювати тільки переміщеннями народів, а самі переміщення — розрідженим розселенням корінних народів через затримку в розвиткові внаслідок льодовикового періоду та танення льодів. У всій Європі — від Скандинавії до Пелопоннесу та від ЩландИ до Прип’яті — зустрічаються суто аристократичні суспільства з типовою стратифікацією: аристократи, вершники, воєначальники та глашатаї на зібраннях, власники отар і полів, позначені найвищим авторитетом; селяни, солдати-піхотинці, власники якогось господарства та худоби, які беруть участь у зібраннях; раби — слуги або сільськогосподарські робітники на землях аристократів. Найточніший опис цього суспільства знаходимо в гомерівських поемах. I справді, ці індоєвропейці та їхня типова соціальна структура змогли пристосуватися до найрізноманітніших морфологічних ситуацій: вихідці з племен, вони сформувалися в сільських містах Греції та Гталії; вони вижили в громадах, а згодом в королівствах і царствах, досягнувши компромісу між збереженням своїх позицій і службою primus inter pares, щоб, з одного боку, сприяти рівновазі між аристократичним родами і уникати того, щоб конфлікти доходили до крайнощів, а з іншого — працювати на спільне благо за допомогою аристократів. Цей компроміс є поміркованою ієро-кратією, політичним режимом, притаманним Європі після падіння Римської імперії.

В !ндію та в Передню Азію індоєвропейці принесли з собою також і свою аристократію: хетів, мітаннійців, гурритів, іранців, аріїв тощо. Усі вони зникли в остаточних битвах за імперіалізацію або в перші періоди імперії. Імперія, яка позбавилася своїх аристократів, не розв’язала цим усіх своїх проблем. Якщо апарат не набиратиме собі працівників з самостійної еліти суспільства, то його працівники прагнуть до самостійності та аристократизації, шукаючи для себе місця, які можуть стати самостійними. Імперська влада має всіма засобами протистояти цій стратегії апарату, суворо застосовуючи до нього три правила влади. Проте така суворість підриває технічну компетентність апарату й дає негативну відповідь на запитання, поставлене на початку. Так, військова, релігійна, адміністративна, фіскальна кваліфікації спираються на накопичення скарбниці випробуваних рецептів. Цю скарбницю потрібно зберігати, примножувати, доповнювати, передавати, і всі ці процеси мають бути безперервними. Потрібно також перепрограмовувати кваліфікацію з покоління в покоління, а це завдання легше виконувати шляхом виховання та навчання якщо не в межах однієї й тієї самої сім’ї, то принаймні в одному й тому самому соціальному середовищі. Тут так само вимагаються постійність і наступність. Кваліфікація гарантуватиметься тим більше, що її забезпечує стабільна соціальна еліта, впевнена у володінні своєю часткою влади, багатства й авторитету. Імперія веде до нездоланної суперечності через те, що стратегія контролю апарату несумісна з його компетентним функціонуванням, оскільки контроль потребує нестійкої еліти, а компетентність — стабільної.