Читати книгу - "Кіберіада"

class="p">Найближче лежав із задертим до неба шаблезубим писком розсічений майже навпіл велет, тулуб якого мали захищати викладені, мов луска на рибі, панцерні щити. Задні лапи, надзвичайно довгі, сконструйовані, певне, для могутніх стрибків, спочивали тепер на траві поруч з хвостом; у ньому містився добре помітний самопал з напівпорожньою магазинною коробкою: мабуть, потвора не одразу й не без боротьби скорилася грізному королеві. Про це ж свідчив і завислий на іклах напівроззявленої пащі жовтуватий клапоть, в якому Трурль упізнав халяву такого самого чобота, що їх носили королівські єгері. Поруч лежала ще одна зміювата мара з безліччю обсмалених вогневими пострілами коротких крил, а електричні нутрощі її розтеклися довкола мідяно-порцеляновою калюжею. Далі інше чудовисько конвульсійно розчепірило свої схожі на колони ноги, а в його пащі тихенько шелестів садовий вітерець. Були ще там різні потрощені до останньої дротинки покручі на колесах з пазурами, з мортирами й на гусеницях, були панцерники без голів, з приплющеними баштами, що постраждали від атомних ударів, і багаточленні монстри, й пузаті страховиська з безліччю запобіжних мислячих пристроїв, яких теж було розчавлено в двобої; валялися також опудала-стрибуни з поламаними телескопічними кінцівками та якісь дрібні єхидни, що могли то розсипатися зажерливою зграєю, то з’єднуватись в оборонну кулю, що наїжувалася чорними отворами стволів, — але й ця хитрість не врятувала ні їх самих, ні їхніх творців. Повз такі рештки проходили у врочистому, аж начебто жалобному мовчанні Трурль і Кляпавцій, ніби готувалися вони до власного похорону, а не до бурхливої винахідницької діяльності, аж поки дійшли до кінця незвичайної галереї королівських тріумфів. Внизу, де закінчувалися білі сходи, біля брами на них чекала карета; дракони, що везли їх лункими вулицями до заміської резиденції, чомусь не здавалися вже такими страшними, як досі. А коли конструктори лишилися самі в оздобленій червоним пурпуром і ніжною зеленню кімнаті перед столом, що аж вгинався від запопадливо приготовлених коштовностей та трунків, Трурлеві нарешті розв’язався язик, і він почав на всі заставки лаяти Кляпавція, бо то, мовляв, він, необачно приставши на церемонійместрову пропозицію, накликав на їхні голови лихо, ніби вони не могли вдома спокійнісінько пожинати лаври здобутої слави. Кляпавцій і словом не обізвався. Він терпляче дожидався, доки Трурль дасть вихід своєму гнівові й розпачеві. А коли він нарешті майже впав на перламутровий стільчик і, заплющивши очі, підпер руками голову, Кляпавцій коротко промовив:

— Годі, треба братися до діла.

Ці слова ніби розбудили Трурля, і вони одразу ж узялися обмірковувати різні варіанти, тим паче, що чудово зналися на премудростях кібернетичного конструювання, і швидко дійшли висновку, що основним має бути не панцер, не сила потвори, яку вони мають збудувати, а її програма, тобто алгоритм її диявольської поведінки. Ця істота мусить бути справжнім сатанинським поріддям, і хоч вони не знали ще, як це зробити, але їм трохи відлягло від серця. А коли обидва конструктори засіли проектувати ту бестію, якої так забаглося жорстокому монархові, то вклали у цю справу всю душу. Вони пропрацювали цілу ніч і цілий день, і ще одну ніч, а тоді вже подалися на учту. Коли закружляли між ними наповнені по вінця лейденські банки, то вони вже такі були певні себе, що із зловтіхою крадькома посміхались один до одного, щоб не помітили слуги, котрих вони слушно вважали королівськими шпигунами. Та при них вони не говорили нічого, що стосувалося справи, а тільки хвалили божевільну міць напоїв і чудові електрети з іонною підливою, що їх їм подавали, увиваючись як в’юни, лакеї у фраках. Аж після вечері, тільки-но приятелі вийшли на терасу, звідки перед ними під споночілим небом простяглось усе місто з його потонулими в зелені білими вежами й чорними банями, Трурль сказав Кляпавцієві:

— Ми ще не виграли справи, бо це не так просто.

— Як це зрозуміти? — жваво, хоча з обережності пошепки спитав Кляпавцій.

— Бо тут, бач, ось яка річ: якщо король покладе це механічне бидло, то упевниться, що ми не виконали його замовлення, і, поза всяким сумнівом, виконає свою обіцянку, яку я назвав би студеною. А коли все для нас складеться добре, тоді… Збагнув?

— Не дуже. Якщо він не покладе звіра?

— Ні. Якщо звір його покладе, дорогий колего… Тоді той, хто посяде його трон, мабуть, нам цього не подарує.

— Думаєш, нам доведеться перед ним відповідати? Звичайно, спадкоємець трону радіє такій нагоді.

— Так, але ним буде королівський син; чи візьметься за нас із любові до батька, чи тільки тому, що цього вимагатиме двір, нам від того не полегшає. Хіба не правду я кажу?

— Я про це не подумав. — Засмучений Кляпавцій замислився, а тоді промимрив: — Справді, перспективи кепські. Хоч круть, хоч верть… То ти не бачиш ніякого виходу?

— Можна збудувати такого звіра, що копатиме багато разів, тобто король його звалить, він загине, але одразу ж знову оживе. І король знов почне полювати, знову його покладе, і так буде доти, доки монарх не стомиться…

— Зморений, він буде лютий, — зауважив Кляпавцій. — Зрештою, як ти собі уявляєш цього звіра?

— Загалом я його не уявляю, а лише накреслюю можливі варіанти. Найпростіше було б сконструювати потвору, позбавлену життєво важливих частин. Хоч як ти її шматуй, а вона однаково зростається.

— Як це?

— Під впливом поля.

— Магнітного?

— А хоч би й так.

— А де ж його взяти?

— Цього я ще не знаю. Може, ми на відстані самі керуватимемо ним? — запитав Трурль.

— Ні, це не зовсім безпечно, — скривився Кляпавцій. — Звідки тобі відомо, що на час полювання король не вкине нас до каземату? Бо ж зрештою треба визнати, що ті наші злощасні попередники теж не з-під хвоста комети випали, а тобі добре відомо, як вони скінчили. Думка про дистанційне керування мала спати на думку не одному, але вона не виправдала надій. Отже, під час двобою ми не зможемо підтримувати з потворою жодних зв’язків.

— Може, сконструювати штучного супутника — і на ньому?.. — міркував Трурль.

— Тобі, щоб загострити олівець, потрібні млинарські жорна! — скипів Кляпавцій. — Супутник! Як ти його зробиш? Як виведеш на орбіту? В нашому ремеслі немає чудес, мій любий. Ні, таке устаткування треба якось інакше сховати.

— Але де ти його, бідолахо, заховаєш, коли за нами постійно стежать?! Хіба ж не бачиш, що лакеї та слуги ока з нас не спускають, всюди тицяють свого носа, і про те, щоб хоч раз, хоч на хвилину вийти з палацу непомітно, й мови не може бути. До того ж таке устаткування має бути громіздке, а