Читати книгу - "Зло не має влади"

— Добре, — сказала я вголос. — Подивимося, що ти заспіваєш, коли побачиш, кого забув.

Далі мої думки переметнулися до Максиміліана:

— Подивимося, що ти скажеш, коли Оберон стане під твоїми стінами!

Каміння замку, здавалося, дихало. Десь капала вода. Я нарешті відшукала шлях нагору й за кілька хвилин із завмиранням серця застромила руку в нішу, де було заховано Зшивач.

Першої миті мої пальці схопили порожнечу. Я ослабла від жаху, потяглася глибше — й намацала руків’я.

На вістря меча наштрикнувся тонкий аркуш, зім’ятий і залитий чорничною настоянкою, так що розібрати тексту не можна було навіть із лупою. Але я ж бо знала, що там написано: «Ні. Ви нічого мені не винні. Завтра я й думати перестану».

* * *

Руки я вилікувала — поводила теплим навершям посоха по запеченій шкоринці на місці пухирів. Промила водою з джерела. Долоні вкрила тепер рожева ніжна шкірка, й моторошно було уявити, як такими руками знову братися за Зшивач.

Нових рукавичок не було де взяти. У замку панував хаос, до скель тяглася неначе мурашина стежка з людей, одні з яких крокували поквапливо, інші пленталися, хто верхи їхав, а хто котив підводи. Це були нові піддані некроманта, нові жителі Чорного Королівства; я звеліла собі не відволікатися.

Пошукала в купах покинутого майна і знайшла короткий шкіряний плащ, легкий, дамський. Зшивачем я розпанахала його на стрічки й щільно обв’язала долоні. Чиїсь старі піхви переробила на портупею — щоб посох надійно кріпився за плечима й щоб до нього можна було дотягтися в разі потреби. Зшивач боялася залишити й на мить — раз у раз бралася за руків’я, торкала вушко голки. Мені ставало дедалі страшніше: а раптом, поки я тинялася поміж світами, червона нитка з вивороту кудись поділась?!

Наближався полудень. Сонце сховалося за тонкою плівкою хмар, тіні від усіх речей то з’являлися, то зникали. Я подумала, що, коли Зшивач зараз підніме мене до неба, це помітять із лиця світу, мене викриють і, можливо, обстріляють. Що Максиміліан уміє обертатися птахом і кимось іще; відступати було нікуди — я не могла чекати ночі.

Бажаючи сховатися від сторонніх очей, я обійшла замок по краєчку рову. Зупинилася, дивлячись на віддалений ліс. Стисла Зшивач долонею в чорній обмотці. Тепер, коли я знала, чого від нього чекати, починати було страшно. Але ще страшнішою була думка про те, що вдруге меч може не скоритися.

Я затамувала подих і змахнула Зшивачем.

Меч зробився важким. Полегшав, ніби пір’їнка, я за інерцією піднесла його над головою — і наступної секунди Зшивач сам провернувся в моїй руці так, що ледь не звихнув зап’ястя. Я насилу змогла його втримати; меч рвонувся ще раз — і я розгледіла, що у вушку голки засилена нитка. Туго натягнута нитка, обидва кінці якої пірнали в хитросплетіння виворітних волокон.

Зшивач проколов реальність наскрізь. Я знову була на вивороті, меч у моїх руках узявся до шиття, і шитво це з’єднувало небо й землю.

Розділ тринадцятий

Таємниця королеви

Якщо мене й бачили зі шляху, нападати ніхто не зважився. То стаючи навколішки перед мечем, який по руків’я входив у ґрунт, то злітаючи до хмар, як Руслан на бороді в Чорномора, я дісталася від замку до берега Ланса. Зшивачеві начхати було, що я не вмію дихати під водою. Посеред річки меч поважчав; я доторкнулася ногами до води, коли до берега було ще метрів із двадцять. Поки вага Зшивача була мені до снаги, я силкувалася плисти, але меч дедалі впевненіше тяг мене вниз.

«Ніколи не випускай руків’я», — сказав Лісовий Воїн.

Я пірнула. Глибини в цьому місці було хіба метра з півтора. Вода виявилася прозорою, дуже прозорою для річки з піщаними берегами. Зшивач підняв із дна хмаринку намулу, та його майже відразу знесло водою.

Меч устромлювався щораз глибше в мулисте дно; звідусіль спливалися риби — подивитися на таку дивину. Вони були дуже сміливі, з дзеркальними боками, з круглими жовтими очиськами. Я подумки рахувала: двадцять один, двадцять два… краще не рухатися, так менше витрачається кисню… Тридцять дев’ять, сорок.

Хрестовина меча поринула в переплутані водорості. Риби тицялися носами в мої щоки, я відбивалася в їхніх боках і безглуздих витрішкуватих очах.

П’ятдесят. Шістдесят.

Далеко за силуетами риб, великих і малих, я на мить побачила обличчя. А може, мені привиділося; це був Лане, сухий, не усміхнений, строгий. Такий, яким я його запам’ятала.

Меч ледь-ледь зрушив. Зараз він полегшає; мої груди розпирало й різало зсередини. Я перевернулась, вперлася ногами в дно — перед очима червоні кола — і потягла щосили…

Рахунок перервався. Задихаючись, я зринула, захекалася, задихала, а Зшивач уже тяг червону нитку з дна — у небо, і я злетіла на ній, гублячи важкі краплі та пошепки повторюючи: «Дякую, Лансе».

А що, як на шляху трапиться болото?!

* * *

Володіти Зшивачем — значить година за годиною виконувати важку монотонну роботу. Краще підлогу мити. Ні, краще носити по сходах повні цебра води. Краще сапати буряки, копати тупою лопатою зарослий город, краще, краще…

Я вважала, так мені було легше. Меч із хрускотом ішов у землю, у камінь, у пісок, у повалене дерево — він не знав перешкод, коли робився важким. Раз, два, три, чотири, п’ять; на рахунок «сорок» я зазвичай відчувала, що Зшивач легшає. Я витягала його, чи він сам себе витягав, і червона нитка снувалася, не перериваючись. Зшивач піднімав нитку вгору, витягаючи з тисяч інших ниток, час від часу сплітаючи з іншими — чорними, синіми, безбарвними.

Меч піднімав мене над верхівками дерев. Я трималася правицею за руків’я, лівою — за поперечину: десять, одинадцять, дванадцять… Піді мною пропливали ліси; довжина стібків змінювалася разюче: були довгі, коли я встигала дорахувати до ста й приготуватися падати. Були короткі, коли Зшивач, начебто зглянувшись, ледь піднімав мене й ставив назад. Дедалі частіше меч обирав для приземлення вогкі улоговини, де стояв туман серед білого дня. Погода псувалася: поки що панувала тиша, однак у безвітрі збиралися хмари. Я поринала в туман і злітала в туман, мій мокрий одяг ніяк не бажав висихати. Шкіряні смужки, якими я обмотали руки, стерлися й розмотались, рожева ніжна шкіра на долонях узялася новими кривавими мозолями.

Я сто разів ладна була впасти у відчай. Плакала від болю й від злості. Але думка, що Максиміліан сидить на троні Оберона, підстьобувала мене