Читати книгу - "Мальва Ланда"

У Бумблякевича волосся стало дуба, і він відчув, як до його роззявленого рота влітає прохолодний морський вітерець і проникає до самого шлунку…

— Ви жартуєте? — нарешті видушив із себе.

— Які там жарти! Ось сідайте ліпше до столу та самі й побачите, як то все виглядає.

Вжик! вжик! вжик! Це кухар заходився гострити великого різницького ножа, яким звикле колять свиней.

Морці вже розсілися за столом, різали хліб, цибулю, наливали пиво і, зі всього видно, з хвилини на хвилину збиралися обідати. Невже сирою русалкою?

— Її не будуть смажити? — спитав Бумблякевич дуже тихо, щоб не зіпсувати бідачці настрою.

— Ні, що ви! У Морі Борщів живуть винятково варені істоти. Все тут готове для споживання. Ось гляньте…

І з тими словами він підійшов до русалки, узяв її за ліве персо і одним ударом ножа відчахнув його. Русалка скрикнула так, що з рота їй вилетів шматок сала разом з гачком. Але далі замість плачу в повітрі залунала мелодійна і сумна пісня. Русалка співала щось незрозумілою мовою, і сльози текли їй по обличчю, і червоний борщ стікав їй по грудях.

Капітан, не особливо тим переймаючись, поклав персо на тарілку і, вправно орудуючи ножем та виделкою, заходився ласувати.

Бумблякевичу під горло підкотився віз, наповнений риб'ячими нутрощами, але свіжий ковток повітря перепинив йому дорогу. Схопивши кухоль пива, жадібно виґолькав до дна і відчув, що все це довкола — тільки кумедна пригода і не варто нею так перейматися, бо ж усе йде своєю чергою і нема йому спину.

Кухар підступився до русалки і, примірявшись, як добрий кравець, вгородив ножаку просто в живіт.

Русалчин спів полинув іще сумніше й розпачливіше, а звідкілясь з-над моря одізвалося тихе ридання, але кому воно належало, Бумблякевич не знав.

Кухар відбатував усю нижню частину, на палубі здер луску, а тоді уже краяв на шматки і кидав на тарілки, які йому нетерпляче підсовували.

— Мені кавальчик дупці! — гукав один.

— Мені стегенце! — гукав другий.

Русалка дивилася кудись понад їхні голови і тужливо співала, мовби те все, що відбувалося, відбувалося не з нею, а з ними, і це їхню долю, а не свою оплакувала вона, і море приймало той спів на свої червоні хвилі й несло до таємничих напнутих обріїв.

Морці плямкали і сьорбали пиво та все шпигали Бумблякевича, що він стоїть, як телепень, і ніяк не приєднається до їхньої гостини. Врешті, хтось таки вхопив його і силоміць посадив за стіл, а на тарілку перед ним поклали паруюче м'ясо.

Запах, що вдихнув його Бумблякевич, не був ані гидким, ані нудотним, ба навпаки — запах цей виявився дуже приємним, що нагадав йому щось далеке і забуте, щось, що зоставив безповоротно в дитячих літах, а, може, ще далі…

Пізнав на тарілці друге персо. І тоді, коли це усвідомив, його руки несамохіть потяглися до ножа і виделки і втяли малесенький шматочок.

О, варто б описати — цю довгу й болючу мандрівку виделки з настромленим м'ясом до вуст, усю ту зливу думок і почуттів, що затанцювала в очамрілій голові добродія Бумблякевича у час, коли в слини почався відплив, і в роті важко зітхнула пустеля, випускаючи на краєчку язика малюсіньку й безпомічну оазу…

У мить, коли шматочок перса торкнувся його язика, русалчин спів забринів йому вже не так далеко, навіть здалося, що він починає розрізняти окремі слова, а мелодія раптом пройняла його всього, до самих кісток — де він чув це? де плакав і ридав? де бився розпачливо головою? де помирав? де це було і коли?

Спів русалчин входив у кров, як міцне вино. Розум людський не здатен був би з'ясувати його значення. Такою ж глибокою, як і той спів, мусила бути таємниця сповненого терпіння життя, котре мовби прямувало разом із піснею до своєї загибелі. Але чиє ж це життя і чия то загибель?

Пісня здіймалась у небо і розступалися перед нею хмари, птахи розрівнювали блакить, і урочиста небесна глибінь приймала її в своє пречисте лоно.

Але торкнувшись язиком русалчиного перса, Бумблякевич раптом відчув появу якогось панічного страху, мовби збирався вчинити щось таке, що не раз являлося йому у снах і лякало своєю темністю, успадкованою з диких-предиких часів. Згадав великі білі перса, що вигодували його… Перса, які мав тепер з'їсти…

Дика половецька кіннота увірвалася йому в мозок, вогні смолоскипів обсмалили піднебіння черепа. Відчув, що ось-ось рознесуть вони череп тисячами копит, і розприснеться мозок його по світах. Степ горів і корчився, наче спопелілий папір, небо стікало по краплі за спаленілий обрій… І в тому всьому пісня русалки запекла й задудніла струмом гарячої крови, а зі збитого в повітря попелу постали мертві слова і підняли свої хоругви. Знав ці слова. Як же міг не пізнати відразу? Знав ці знаки і не міг уже від них відректися…

Червоне сонце перса зійшло йому перед очі і бризнуло кров'ю. Випустив виделку з руки. Чув, що хтось засміявся, хтось закпив із його несміливости, але йому було байдуже.

На палубу випірнула Фрузя й, побачивши піврусалки з обтятими персами, зойкнула:

— Ой леле! Але ж ви й пакуєте! Чи зоставили для мене щось смачненьке?

— А оно маєте ціле персо, — тицьнув капітан пальцем у тарілку Бумблякевича. — Пан Кульбакевич, зі всього видно, апетиту не мають.

— Це правда? — спитала вона, вмощуючись біля нареченого.

— Мені щось голова розболілася, — поморщився той, ховаючи очі.

— Ну, то я радо зґелемсаю твою порцію. Персо, та ще й з пиптиком! Маю таку слабість! — аж занявчала Фрузя.

— У нас тут є ще одна лагоминка, хе-хе, коли бажаєте, — сказав капітан і підморгнув кухареві, який одразу ж настромив щось на видельце і учинно підсунув панночці під самий носик.

Морці враз розкрили роти й випустили організоване:

— О-о-о-о-о-о!

Фрузя глянула на запропоновану лагоминку і збурячковіла по саму шийку, а пан Бумблякевич закашлявся і випорснув повний писок пива на стіл.

Кухар струснув з видельця вгощення і сказав:

— Спеціяльно для вас і притримав. А то у нас тут усі до цього ласі.

Фрузя змушена була їсти під допитливими поглядами морців, але це її не особливо нітило, куди сильніше виводив з рівноваги пильний погляд русалки, адже очі дивилася просто на неї.

— Чого це вона на мене так витріщилася?

Бумблякевич хотів було її заспокоїти, але чомусь відчув таке дике безсилля, а з