Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Так, — дипломатично підтвердив Штум фон Бордвер. — Десь у цьому дусі.

 — В якому дусі? Як ти гадаєш, що становить більше небезпеку для духу — мрії чи нафтові промисли? Тільки не запихай собі хлібом рота, облиш! Мені геть байдуже, що думає про мене Арнгайм. Але ти на початку сказав: «Приміром, Арнгайм.» То для кого ж іще я недостатньою мірою «людина дії»?

 — Ну, знаєш, таких немало, — запевнив Ульріха Штум. — Я ж бо тобі казав, що тепер кинуто гасло: «Діяти!»

 — І що це означає?

 — Цього я й сам добре не знаю. Ляйнсдорф сказав, буцімто тепер має щось статися! З того й почалося.

 — А Діотима?

 — Діотима каже: це — новий дух. І тепер багато хто так каже на Соборі. Хотілося б мені знати, чи й тобі знайоме таке відчуття, коли просто-таки в кишках крутить через те, що у вродливої жінки така розумна голова?!

 — Охоче вірю, — зізнався Ульріх, не даючи Штумові ухилитися од відповіді, — але хотілося б почути, що каже Діотима про цей новий дух.

 — Кажуть люди, — уточнив Штум. — Люди на Соборі кажуть, що час наповниться новим духом. Не одразу, а за кілька років, якщо доти нічого аж такого не станеться. І дух той буцімто на думки багатий не буде. Та й почуття тепер теж не на часі. Думки й почуття — то переважно для тих, кому нічого робити. Одне слово, це — такий собі дух дії, та й годі, а більше я й сам не знаю. Але часом, — замислено додав ґенерал, — мені вже спадало на гадку: а чи то кінець кінцем — попросту не військовий дух?!

 — Дія повинна мати сенс! — рішуче заявив Ульріх, і його сумління глибокою серйозністю, дуже далекою від оцих безглуздих, блазенських балачок, нагадало йому про першу таку розмову з Аґатою на шведському земляному укріпленні.

Але ґенарал і собі промовив:

 — Таж про це саме щойно сказав і я. Коли людині нічого робити й вона не знає, куди себе подіти, то вона така діяльна, що куди твоє діло! Тоді вона репетує, напивається, бешкетує, присікується до коней і людей. Але, з другого боку, адже ти не можеш не визнати: коли людина добре знає, чого хоче, то стає пронозою й лицеміром. Ти поглянь лишень на якого-небудь молоденького ґенштабіста, коли він мовчки зціплює вуста й кривить пику, як у Мольтке. Мине десять років, і він матиме під мундиром черево, як у полководця, тільки воно свідчитиме не про його доброзичливість, як у мене, а про те, що там у ньому — отрута. Отож сказати, скільки сенсу має бути в дії, нелегко. — Він подумав і додав: — Якщо підійти до цього діла правильно, то у військових узагалі можна багато чого навчитись, і в цьому я переконуюся чимдалі глибше й глибше. Та чи не здається тобі, що, сказати б, найпростіше було б усе ж таки знайти високу ідею?

 — Ні, — заперечив Ульріх. — То була дурниця.

 — Авжеж. Але тоді лишається й справді тільки діяти, — зітхнув Штум. — Та я, по суті, й сам кажу майже те саме. До речі, а чи пригадуєш ти, як я колись попереджував тебе, що всі ці зайві думки зрештою призводять до вбивства? Саме цьому й треба було б запобігати! — констатував він і спокусливо додав: — Хто-небудь там мав би очолити це діло!

 — І яке ж завдання твоя добрая ласка зволить покласти тут на мене? — поцікавився Ульріх і, не криючись, позіхнув.

 — Я вже йду, — запевнив його Штум. — Та після того, як ми з тобою так гарненько погомоніли, ти, якби хотів бути вірним товаришем, таки міг би взяти на себе одне важливе завдання. Між Діотимою й Арнгаймом діється щось не те!

 — Та що ти кажеш! — Господар трохи пожвавішав.

 — Сам побачиш, мені не доведеться тобі нічого розказувати! До того ж вона довіряє тобі ще більше, ніж мені.

 — Вона довіряє тобі? Відколи ж це?

 — Вона вже трохи звикла до мене, — гордо заявив ґенерал.

 — Вітаю.

 — Атож. А ще ти маєш якомога скоріше побалакати з Ляйнсдорфом. Через його антипатію до прусаків.

 — Цього я не робитиму.

 — Та ти послухай, я ж бо знаю, що Арнгайм тобі не до шмиги. Одначе зробити це ти однаково повинен.

 — Не через це. Я з Ляйнсдорфом узагалі не розмовлятиму.

 — Чому ж ні? Такий славний старий добродій. Пихатий, я теж не можу його терпіти, але ж до тебе він чудово ставиться.

 — Я тепер умиваю руки від усієї цієї історії.

 — Але ж Ляйнсдорф тебе не відпустить. І Діотима не підпустить. А вже я — то й поготів! Ти ж бо не покинеш мене самого?!

 — Мені вся ця історія здається надто безглуздою.

 — Щодо цього ти, як завжди, маєш цілковиту рацію. Але що на світі не безглузде?! Поглянь ось на мене, я теж геть безглуздий. Без тебе. То ти побалакаєш задля мене з Ляйнсдорфом?

 — Але що ж там з Діотимою й Арнгаймом?

 — Цього я тобі не скажу, а то ти не побалакаєш і з Діотимою! — Генералові раптом сяйнула думка: — Якщо схочеш, то Ляйнсдорф може взяти тобі в помічники секретаря, який робитиме за тебе все, що тобі не до шмиги. Або я виділю в твоє розпорядження чоловіка з військового міністерства. Ти вмивай руки скільки завгодно, аби лиш вони й далі скеровували мене!

 — Дай мені спершу виспатись, — попрохав Ульріх.

 — Я не піду, поки не почую від тебе «так».

 — Гаразд, посплю й обміркую, — погодився Ульріх. — Не забудь покласти до своєї теки хліб військової науки!

14. Новеньке у Вальтера з Кларисою.

Постановник і його глядачі

То неспокійний його стан погнав Ульріха ввечері до Вальтера з Кларисою. Дорогою він намагався відновити в пам’яті листа, якого стромив кудись у багаж чи згубив, але так уже й не пригадав жодних подробиць, крім останнього речення: «Сподіваюся, незабаром ти повернешся», — та загального враження, що йому треба буде