немає. Арнгайм хоче запрягти нас, а ми — його. А ти знаєш, у мене через Діотиму часом бувають надзвичайно складні душевні конфлікти! — вигукнув він. — Тільки нікому про це анічичирк., це військова таємниця! — Ґенерал був вочевидь задоволений. — А чи знаєш ти взагалі, що таке військова таємниця? — провадив він. — Кілька років тому, коли в Боснії оголосили мобілізацію, у військовому міністерстві мені хотіли були дати по шапці, я тоді ходив іще полковником, і мене зробили командиром батальйону ополченців; я міг би командувати, звісно, й бригадою, та позаяк я, буцімто, кавалерист і позаяк у них свербіли руки дати мені по шапці, то мене послали в батальйон. А оскільки без грошей не повоюєш, то мені, коли я прибув туди, передали ще й батальйонну касу. Чи ти, як служив у війську, коли-небудь бачив таку штуку? Вона скидається трохи на домовину, а трохи на ясла, сама з грубого дерева і з усіх боків укріплена залізними штабами, як ото фортечна брама. Каса має три замки, а ключі до них носять при собі три чоловіки, кожен по одному, щоб ніхто не міг відімкнути її сам. Це — командир і два касири-замикачі. Отож коли я туди прибув, ми зібралися, наче на молитву, й відмикали замки один по одному, і святобливо діставали паки банкнот, і я здавався сам собі таким собі архіпастирем, якому на літургії помагають двоє служників, тільки замість Євангелія ми читали числа з казенних протоколів. Зробивши те діло, ми закрили ту скриню, поставили на місце штаби, позамикали замки, себто зробили все у зворотному порядку, після чого мені ще довелося щось сказати — що саме, вже не пригадую, — і на цьому та врочиста церемонія завершилася… Принаймні так я собі подумав, та й ти подумав би те саме, і я перейнявся тоді неабиякою повагою до непохитної завбачливости військової адміністрації у воєнний час! Але тоді при мені був фокстер’єрчик, попередник мого теперішнього, така вже розумна тваринка, до того ж ніякі інструкції не забороняли мати при собі в таких випадках собаку. Але досить було йому вздріти де-небудь нору чи дірку, як він одразу заходжувався, мов скажений, гребтися в ній. Отож збираюся я вже йти, коли бачу — Спот (так звали того пса, він був англієць) крутиться коло тої скрині, й відтягти його звідти годі й думати. А всі ж бо не раз чули, що вірні собаки допомагають викрити й щонайтаємніші злочинні змови, а тут ще й до війни ось-ось дійде, тож я собі й подумав: ану ж погляну, що там Спот винюхав. І що ж, ти гадаєш, він там знайшов? Знаєш, ополченським батальйонам інтендантство видає обмундирування не дуже нове, тож і каса нам дісталася старенька, бувала в бувальцях. Але я й у думці не покладав, що, поки ми втрьох замикаємо її спереду, ззаду, біля самого дна, в ній зяє дірка, в яку можна закласти руку по самий лікоть! Там у дошці був сучок, і в одній з попередніх війн він випав. Та що тут удієш? Коли прийшла очікувана заміна, вся та тривога з Боснією вже вляглася, а доти ми щотижня так само проробляли оту свою врочисту церемонію, тільки Спота я вже лишав удома, щоб він нікому не виказав тої таємниці з діркою. Тож тепер сам бачиш, який вигляд має за певних обставин військова таємниця!
— Гм, а мені здається, ти й досі не такий відкритий, як та твоя скриня, — відповів Ульріх. — То ви таки укладете угоду чи ні?
— Не знаю, даю тобі ґенштабістське слово чести, що до цього ще не дійшло.
— А Ляйнсдорф?
— Той про це, звісно, нічого не здогадується. Схилити його на біг Арнгайма теж не можна. Я чув, нібито він страшенно розізлився через ту демонстрацію, яка була ще при тобі; тепер він лихої волі проти німців.
— А Туцці? — спитав Ульріх, допитуючи ґенерала далі.
— Хто-хто, а той має довідатися про це останнім! Він одразу поламав би весь план. Усі ми, певна річ, хочемо миру, але ми, військові, служимо йому не так, як бюрократи!
— А Діотима?
— Ох, прошу тебе! Це ж бо діло абсолютно чоловіче, про таке вона не годна думати навіть у рукавичках! У мене не стане духу обтяжувати її правдою. Як я розумію, Арнгайм теж нічого їй про це не каже. Адже він балакає, знаєш, дуже багато й доладно, і один раз про що-небудь змовчати — то для нього просто насолода. Це те саме, гадаю, що перехилити нишком чарку гіркої!
— А ти знаєш, що ти став пройдисвітом?! За твоє здоров’я! — І Ульріх перехилив свою чарку.
— Ні, я не пройдисвіт, — відказав, захищаючись ґенерал. — Я — учасник міністерської наради. А на нараді кожен викладає те, що сам вважає за правильне й за потрібне, і наприкінці з того всього виходить щось таке, чого цілком мати ніхто не хотів: не що інше, як результат. Не знаю, чи ти мене розумієш, але краще я пояснити цього не вмію.
— Звичайно, розумію. Але з Діотимою ви поводитесь усе ж таки підло.
— Шкода, якщо це так, — сказав Штум. — Але знаєш, у ката чести не питай, тут годі й сперечатись; а ось власник вірьовчаної фабрики, який просто поставляє в’язницям мотузки, може бути членом Товариства моралі. На це ти достатньої уваги не звертаєш.
— Це тобі Арнгайм сказав!
— Може, й він. Не пригадую. Тепер розібратися в духові стає чимдалі важче, — щиро поскаржився ґенерал.
— І що ж тут маю робити я?
— Я, бач, подумав собі… ти ж бо, як-не-як, колишній офіцер…
— Гаразд, гаразд. Але як це пов’язати з «людиною дії»? — ображено спитав Ульріх.
— Людиною дії? — здивовано перепитав ґенерал.
— Ти ж бо почав усе це з того, що я — не людина дії?!
— Ах, он воно що. «Людина дії» тут, звісно, зовсім ні до чого. Просто я з того почав. Я хочу сказати, то Арнгайм вважає, що ти — аж ніяк не людина дії; одного разу він так і сказав. Тобі немає чого робити, вважає він, і це наводить тебе на думки. Чи щось таке.
— Тобто, на думки марні? На такі, яких не можна «перенести до владних сфер»? На думки задля думок? Одне слово, на слушні
