Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

Побачитися з нею і зазирнути назад, яким я тоді був? Чи забути про неї? Чи заслуговує минуле на те, щоб знати його? Чому так важливо для мене сказати їй: «Мамо, подивися на мене. Я більше не відсталий у своєму розвитку. Я нормальний. Більше аніж нормальний. Я — геній».

Навіть коли я намагаюся викинути її зі своєї пам’яті, спогади повертаються з минулого, щоб отруїти мене тут і тепер. Ще один спогад — із того часу, коли я вже був набагато старший.

Сварка.

Чарлі лежить у ліжку з підтиканою під нього ковдрою. У кімнаті темно, крім тонкої лінії жовтого світла, яка пробивається крізь нещільно причинені двері й проникає крізь темряву, поєднуючи два світи. І він чує балачку, не розуміючи її, але відчуваючи, бо скрипучі голоси розмовляють про нього. Щодень він дедалі більше й більше впізнає з тону голосів, що зміст розмови має стосунок до нього.

Він майже заснув, коли тихі голоси, що долинали до нього, проникаючи крізь смугу світла, піднялися на гучність сварки — гострий голос матері був близьким до істерії.

— Його треба відіслати геть. Я не хочу, щоб він жив в одному домі з нею. Виклич доктора Портмена і скажи йому, що ми хочемо віддати Чарлі до притулку Воррена.

Голос батька пролунав твердо, заспокійливо.

— Але ж ти знаєш, що Чарлі її не скривдить. Яка їй різниця — в такому віці?

— Звідки ми знаємо? Можливо, дитині зашкодить… жити в одному домі з таким, як він.

— Доктор Портмен сказав…

— Портмен сказав! Портмен сказав! Мені байдуже, що він сказав! Ти подумай, чи зможе вона мати такого брата? Я помилялася всі ці роки, намагаючись повірити, що він виросте таким, як усі інші діти. Я визнаю це тепер. Для нього буде краще, якщо ми відішлемо його геть.

— Тепер, коли ти народила її, ти вирішила, що він тобі не потрібен більше…

— Ти думаєш, мені легко? Чому ти ускладнюєш для мене ситуацію? Протягом усіх цих років хтось мені казав, що його треба кудись відіслати. Що ж, вони мали рацію. Відіслати його кудись. Можливо, що в притулку з рівними собі він зможе чогось навчитися. Я більш не знаю, що є правильним, а що хибним. Але я знаю, що не хочу жертвувати дочкою заради нього тепер.

І хоч Чарлі не зрозумів, щó між ними відбулося, він злякався й накрився ковдрою, з розплющеними очима, намагаючись пронизати поглядом темряву, що оточила його. Як я розумію тепер, він по-справжньому не наляканий, але відсахнувся — так білочка або пташка відсахується від рухливої годівнички — несамохіть, інстинктивно. Світло крізь прочинені двері знову приносить мені осяйне видіння. Дивлячись, як Чарлі скулився під ковдрою, мені хочеться заспокоїти його, пояснити, що він не вчинив нічого поганого, але не в його спромозі змінити до нього ставлення матері, щоб воно стало таким, яким було до народження сестри. Тоді, лежачи в ліжку, Чарлі не розумів, про що вони говорили, але тепер це завдає мені болю. Якби я міг проникнути в минуле своїх спогадів, я показав би їй, як вона тоді мене скривдила. Ще не час іти до неї тепер. Доти, доки я сам не розберуся, що тоді сталося.

На щастя, я забрав свої заощадження з банку, як тільки прибув до Нью-Йорка. На вісімсот вісімдесят шість доларів довго не проживеш, але вони дадуть мені змогу трохи отямитися.

Я оселився в Кемден-Готелі на Сорок першій стріт за один квартал від Таймс-сквер. Нью-Йорк! Чого я тільки не начитався про нього! Плавильний казан… Багдад на Гудзоні. Місто світла й кольору. Годі повірити, що я все своє життя жив і працював за кілька зупинок метро від Таймс-сквер, а був там лише одного разу — з Алісою.

Мені важко утриматися, щоб не подзвонити їй. Я починав і зупинявся кілька разів. Мені треба триматися якнайдалі від неї.

Стільки плутаних думок, які хочеться перенести на папір. Я кажу собі, що доти, доки я надиктовую свої звіти на магнітофон, нічого не буде втрачено; мій звіт буде повним. Але нехай він поки що побуде в темряві; зрештою сам я перебував у темряві понад тридцять років. Але я стомився. Учора в літаку мені не пощастило заснути, й тепер очі в мене злипаються. Завтра я почну диктувати від цієї самої точки.

16 червня

Зателефонував Алісі, але поклав трубку, перш ніж вона відповіла. Сьогодні я знайшов мебльоване помешкання. Дев’яносто п’ять доларів за місяць — це більше, аніж я планував витрачати, але воно розташоване на Сорок третій стріт і Десятій авеню і звідси лише десять хвилин до бібліотеки, а я ж повинен не відставати від свого читання та навчання. Приміщення розташоване на четвертому поверсі, має чотири кімнати й узяте напрокат фортепіано. Господиня квартири сказала мені, що в один із цих днів прокатна служба його забере, але, можливо, до того часу я навчуся грати на ньому. Елджернон — приємна компанія. Під час годівлі він займає своє місце на невеличкому столі з висувними ніжками. Він любить сухі кренделі, а сьогодні випив ковток пива, коли ми дивилися футбол на екрані телевізора. Я припускаю, він уболіває за «Янкі».

Я думаю прибрати більшість меблів із другої спальні й використати кімнату для Елджернона. Я планую збудувати йому лабіринт на три поверхи зі шматків пластику, які можна роздобути майже задарма на міському ринку. Існує кілька варіантів лабіринту, які я хочу, щоб він вивчив, аби триматися у формі. Але я повинен знайти якусь іншу мотивацію для нього, аніж їжа. Мусять існувати якісь інші винагороди, щоб заохотити його до розв’язання проблем.

Самота надає мені шанс читати й думати, й тепер, коли знову стали надходити спогади, — відкрити своє минуле, з’ясувати, хто я такий і навіщо народився на світ. Якщо щось піде не так, я матиму принаймні ці спогади.

19 червня

Познайомився з Фей Лілмен, моєю сусідкою через залу. Коли я повернувся додому з бакалійними товарами, то виявив, що замкнув за собою двері, і згадав, що передній пожежний вихід з’єднував вікно в моїй вітальні з приміщенням, яке було по той бік зали.

Радіо грало з гучним деренчанням, тому я постукав — спочатку легенько, а потім