Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

Я зачинив за собою двері й поляпав по кишені. Рожева мордочка з білим пушком виглянула назовні й розглянулася навкруги.

— Я лише спакую речі, — сказав я, — і ми заберемося звідси, лише я і ти, двійко створених у лабораторії геніїв.

Я попросив коридорного віднести мою сумку й магнітофон у таксі, яке чекало мене внизу, й вийшов через обертові двері з приятелем у кишені. Я мав квиток до Нью-Йорка, дійсний сюди й туди, треба було лише поставити дату.

Замість повернутися до своєї кімнати, я планував винайняти номер у готелі на одну або дві ночі. Я скористаюся ним як базою для операцій, поки знайду собі мебльовану квартиру десь у центрі міста. Я планував оселитися поблизу від Таймс-сквер.

Розповівши про це, я почувся трохи краще — навіть трохи дурним. Я не знаю, чому так розгнівався і що роблю в реактивному літаку, який летить до Нью-Йорка, з Елджерноном у коробці для черевиків під сидінням. Мені не слід панікувати. Помилка Немура не обов’язково означає щось серйозне. Просто не все так очевидно, як він вирішив. Але що ж мені робити?

Насамперед відвідаю своїх батьків. Якнайшвидше. Можливо, я маю набагато менше часу, аніж сподівався…

Звіт 14, 15 червня

Наша втеча стала знахідкою для газет, а надто для газет бульварного змісту. На другій сторінці «Дейлі прес» була опублікована моя давня фотографія й малюнок миші. Заголовок матеріалу повідомляв: «Дебіл-геній і білий миш шаленіють від гніву». Немур і Штраус нібито сказали, що я перебував у стані надзвичайної напруги, але, безперечно, скоро повернуся. Вони запропонували винагороду в п’ятсот доларів за Елджернона, не здогадуючись, що ми втекли разом.

Коли я знайшов наступну історію, опубліковану на п’ятій сторінці, то з подивом побачив фотографію моєї матері та сестри. Якийсь меткий репортер добувся й до них.

СЕСТРА НЕ ЗНАЄ, ДЕ ПЕРЕБУВАЄ ГЕНІЙ-ІДІОТ

(спеціально для «Дейлі прес»)

Бруклін, Нью-Йорк, 14 червня — міс Норма Гордон, яка живе зі своєю матір’ю Розою Гордон на 4136, Маркс-стріт, Бруклін, Нью-Йорк, повідомила, що не має найменшого уявлення про те, де тепер перебуває її брат. Міс Гордон сказала: «Ми не бачили його й не чули про нього понад сімнадцять років». Міс Гордон повідомила, що вона вважала брата мертвим до останнього березня, коли директор департаменту психології в університеті Бекмана запитав її дозволу використати Чарлі в експерименті.

«Моя мати сказала, що відіслала його до Воррена (державного притулку й тренувальної школи у Воррені, Лонг-Айленд), — повідомила міс Гордон, — і що він там помер через кілька років. Я не мала найменшого уявлення, що він досі живий».

Міс Гордон попросила, щоб кожен, кому відомо, де перебуває її брат, сконтактувався з їхньою родиною за їхньою домашньою адресою.

Батько, Метью Гордон, який не живе зі своєю дружиною та дочкою, тепер має перукарню в Бронксі.

Я хвилину дивився на історію про своїх родичів, а тоді знову звернув погляд на фотографію. Як я можу їх описати?

Я не можу сказати, що пам’ятаю обличчя Рози. Хоч сучасна фотографія зроблена дуже чітко, я досі бачу її крізь серпанок дитинства. Я знав її і не знав. Якби ми розминулися з нею на вулиці, я б її не впізнав, але тепер, знаючи, що дивлюся на свою матір, я впізнаю деякі дрібні деталі — атож, упізнаю!

Обличчя тонке, зображене перебільшено чіткими лініями. Гострий ніс і гостре підборіддя. І я майже чую її базікання, схоже на цвірінчання пташки. Волосся акуратно зібране у вузол. Темні очі гостро дивляться на мене. Я хочу, щоб вона мене обняла й сказала, що я добрий хлопець, і водночас я хочу ухилитися від її ляпаса. Побачивши її фотографію, я затремтів.

Тонке обличчя й у Норми. Риси не такі гострі, симпатичні, але дуже схожі на риси матері. Волосся, що спадає на плечі, пом’якшує її. Обидві вони сидять на кушетці у вітальні.

Саме обличчя Рози розбудило в мені страшні спогади. У стосунку до мене вона була двома людьми, і я ніколи не знав, ким вона буде сьогодні. Можливо, вона відкривала це іншим жестом руки, піднятою бровою, спохмурнілим обличчям — моя сестра знала ознаки наближення шторму й завжди перебувала поза його межами доти, доки гнів матері втихав, але мене він завжди захоплював зненацька. Я підходив до неї, щоб вона мене втішила, а вона виливала на мене свій гнів. А іншим разом я міг натрапити й на ніжність, на теплі обійми, на руку, що куйовдила моє волосся й погладжувала мені брови, й бачив слова, вирізьблені на соборі мого дитинства.

Він такий, як і інші діти.

Він добрий хлопець.

Я дивлюся крізь неясну фотографію й бачу, як ми з батьком нахилилися над колискою. Він тримає мене за руку й каже:

— Ось де вона. Ти не повинен доторкатися до неї, бо вона дуже маленька, та, коли вона трохи виросте, ти матимеш сестричку, з якою зможеш гратися.

Я бачу свою матір у величезному ліжку поруч, бліду й одутлу, її руки безпорадно лежать на прикрашеній орхідеями ковдрі, й вона стривожено підіймає голову.

— Дивися за ним, Мат…

Це було перед тим як вона змінила своє ставлення до мене, тепер я розумію, вона так поводилася, тому що не знала, буде Норма схожою на мене чи ні. Лише згодом, коли вона переконалася в тому, що її молитви не залишилися марними й Норма виявила всі ознаки нормального розуму, голос моєї матері став звучати по-іншому. Й не тільки голос, а й її доторк, погляд, сама її присутність — усе змінилося. Це було так, ніби її магнітні полюси помінялися місцями, й той полюс, який раніше притягував, тепер відштовхував. Я тепер бачу, що, коли Норма розквітала в нашому саду, я перетворився на бур’ян, і мені дозволяли існувати лише там, де ніхто не бачив мене, в кутках і темних місцях.

Побачивши її в газеті, я несподівано відчув до неї ненависть. Було б набагато краще, якби вона не зважала на лікарів, вчителів та інших людей, які так поспішали переконати її, що я дебіл, і не відверталася від мене, даруючи мені щораз менше й менше любові, тоді