Читати книгу - "Знамення Долі"

Я підійшов до них.

— Привіт, Джуліан, — сказав я. — Що це у тебе, — я вказав на тварину.

— Я й сам не знаю, — він похитав головою. — Загоничі вбили трьох таких в Ардені. Я переніс цих хлопців сюди разом з одним із трупів, щоб показати Ренді. До речі, ти не знаєш, де він зараз може бути?

Я тицьнув великим пальцем через плече.

— У вітальні.

Джуліан відправився в зазначеному напрямку. Я помацав мертву тварину носком черевика. Чи повинен я повернутися і повідомити Ренді, що вже зустрічав таку раніше?

«До біса!» — Вирішив я. У цій інформації не бачилося життєво важливого інтересу.

Я повернувся до себе, вмився, переодягнувся, потім зайшов на кухню і запасся їжею, яку склав у заплічний мішок. Я не відчував бажання прощатися з ким небудь, тому потім просто попрямував до чорного ходу і спустився по задніх сходах в парк.

Було темно і прохолодно, поблискували зірки.

Крокуючи, я відчув раптовий озноб, коли опинився на тому місці, на якому в моєму сні на мене напали дивні і страшні собаки.

Але зараз навколо було тихо — ні виття, ні гарчання, нічого. Я проминув це місце і продовжив свій шлях до дальніх меж добре доглянутого парку, де кілька стежок поступово виводили до природного ландшафту.

Я вибрав другий зліва. Цей шлях був трохи довший, ніж перший, але теж можливий, вони потім все одно перетиналися, а йти по ньому було набагато легше, що, як я передчував, було для мене важливим фактором. Я ще не був досить добре знайомий з нерівностями першого шляху.

Я крокував вгору по схилу Колвіра більшу частину години, і тільки тоді виявив ведучий вниз шлях, которий шукав.

Тоді я зупинився, зробив ковток води і влаштував собі привал на кілька хвилин. Після відпочинку я почав спуск.

На схилі Колвіра дуже важко пересуватися через Відображення. Щоб пристойно впоратися з цією справою, людина повинна бути на достатньому відстані від Амбера.

Так що на даному етапі я тільки й міг, що крокувати на своїх двох, але ніч для прогулянки випала хорошаа, так що я нічого не мав проти.

Я встиг уже відійти досить далеко по дорозі вниз, коли небо над моєю головою посріблило сяйво і на плече Колвіра всівся півмісяць, затопивши примарним світлом біжучу попереду мене звивисту стежку. Я трохи додав крок.

Мені дуже хотілося покинути схил гори вже з настанням світанку.

Я був злий на Рендома за те, що він не дав мені можливість довести йому корисність мого винаходу. Я ще не був цілком готовий розповісти йому про машину. Якби не похорон Каїна, я взагалі не повернувся би в Амбер, поки не довів би функціонування Колеса до останнього ступеня досконалості. Навіть зараз я не збирався згадувати про Колесо, якби воно в якомусь ступені не входило в оточуючу нас загадку і якби Рендом не побажав сам дізнатися про нього. Він хотів мати повну інформацію про мої справи…

Гаразд. Те, що він побачив, йому явно не сподобалося, але прем'єра відбулася трохи передчасно.

Якщо я тепер вимкну машину, як цього вимагає Рендом, я знищу всі плоди своєї багаторічної роботи, адже Колесо-Привид все ще продовжувало працювати за програмою самоосвіти, скануючи Відображення.

У будь-якому випадку, мені треба було давно навідатися до нього, перевірити як йдуть справи, виправити дрібні похибки, які обов'язково накопичуються по мірі роботи машини.

Я продовжував міркувати про все це, а стежка тим часом ставала все крутіше, обвиваючи західний схил Колвіра.

Зрештою, адже Рендом зовсім не наказував знищити весь обсяг пам'яті Колеса. Він просто хотів, щоб машину вимкнули. З такої точки зору, яка для мене переважала над іншими, я міг на свій розсуд обирати спосіб. Я вирішив, що маю право спочатку все як слід перевірити, щоб переконатися, що машина в порядку. Потім я зможу перевести зміст банків пам'яті в більш стійкий вид. Тоді вимкну машину, і пам'ять її збережеться в недоторканому вигляді до тієї пори, поки не прийде час привести Колесо в дію…

Або, можливо…

— Що, якщо я все приведу в порядок, вбудувавши пару охоронних пристроїв, врахувавши зауваження Рендома і заспокоївши його — таким чином, як я це собі уявляю, потім викличу його самого, покажу, що я зробив і запитаю, чи задоволений він моєю роботою. Якщо ж його і це не влаштує, вимкнути машину можна буде і потім.

Але, швидше за все, він змінить своє рішення, не може ж він не розуміти, які це відкриває перспективи…

Так, про це варто подумати.

Я програвав в своїй уяві ці розмови з Рендомом, поки місяць не перекотився на ліву сторону неба. Я був уже на половині шляху вниз по схилу Колвіра. І чим далі, тим легше було йти.

Я відчував ослаблення дії сил Лабіринту.

Я ще пару разів зупинявся, щоб попити води, потім — щоб проковтнути сендвіч. Чим більше я розмірковував, тим сильніше ставала моя впевненість, що якщо я продовжу роботу над Колесом, то Рендом тільки прийде в лють і, швидше за все, взагалі не захоче до кінця мене вислухати. З іншого боку, я сам теж розлютився.

Але так чи інакше, шлях мені належить чималий, так що час поміркувати як слід, у мене ще буде.

Небо поступово стало світлішим. Я пройшов останній кам'янистий схил і досяг широкого зручного тракту біля підніжжя Колвіра, який ішов на північний захід.

Я дивився на вишикувані вздовж мого шляху дерева. Ось одне розлоге, ось ще одне, зручний орієнтир…

З сліпучим спалахом — мені навіть здалося, що щось зашипіло — і гуркотом оглушливого грому, дерево розкололося на дві частини. Я не дійшов до нього не більше сотні метрів.

Я скинув обидві руки, як тільки побачив розряд, але навіть кілька хвилин потому ще чув тріск розколу дерева і грім розряду.

Потім я почув голос:

— Повертайся назад!

Я вирішив, що настав час розмовного гамбіту.

— Може вступимо в переговори? — Запитав я.

У відповідь — мертва тиша.

Я опустився в дрібну траву, що бігла уздовж дороги, проповз кілька метрів до місця, де прикриття було покраще. Я прислухався і вдивлявся, сподіваючись, що той, хто викинув цей трюк, яким-небудь чином видасть своє місцезнаходження.

Однак нічого не відбувалося. Протягом приблизно хвилини я оглядав зарості і частину схилу, по якому тільки що спустився. З цієї точки спостереження моє натхнення отримало