Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

те ж, а раніше цього самого репродуктора ніхто і в очі не бачив, новинка, спробуй не повірити, коли місяцями й роками товчуть однакові слова, а хто їх не повторяє — зникає з життя… Якщо повторюватимеш людині місяць, що вона свиня, — повірить… А тут роки бубоніли… Аби сором наш гнівом залило й бунт запалахкотів, треба такого натворити, щоб кожного зачепило, — а найбільше жінок, у яких на руках голодні діти, й дров немає, щоб буржуйку розтопити… А Сталін усе міряв жменею: одного — на тортури, другому — орден, третьому — нову кімнату, четвертому — розстріл… Черезсмужжям народ роз’єднав, поставив одного проти одного… Соромно мені було, — повторила Федорова, — одне лише й тримало, що дочка лишилася на волі… Та яка там «воля»… Я була в тюрмі за стіною, вона — в тюрмі без стін, різниця невелика, гарантій ні в неї, ні в мене не було, не знали ми, що таке гарантії, та й не взнаємо ніколи…

— Ну гаразд, Сталін, це все зрозуміло, — ствердно кивнув Сорокін, — а зараз вам хіба не соромно, що не пускають до дочки в гості?

— Ще й як соромно… Та ми завжди під глибою держави жили! Не вона для нас, а ми під нею… Зараз, слава Богу, хоч нами править не хворий деспот, отже, надія є, у Брежнєва діти добрі…

— Син чи дочка? — неуважно спитав Сорокін.

— А це вже моя справа, не ваша…

— От бачите, — він співчутливо всміхнувся, — розм’якли, сказали те, про що говорити нікому не треба… Добре, я — як карнавка… Все умре в мені… А коли б на моєму місці гад сидів?

— А хіба ви не гад? — Федорова зітхнула. — Справжнісінький гад.

— Ми ж домовилися, Зоє Олексіївно… Я — кат… Але — водночас жертва сильніших від мене катів… І ті, в свою чергу, також жертви… У нас винних немає, у нас самі розплюснуті… Але ж сором — це жалість… Сталін же велів вас до себе привезти, на Ближню дачу… А ви не усвідомили цього… Як Абакумову? Га? Ви про нього подумайте! Про Берію подумайте! Сталін ваше кіно часто дивився, він «Подруги» любив, повторював, що хоче розмовляти з вами віч-на-віч…

— Ну і як же ви посміли йому відмовити?

— Розкажу. Тільки ви до нашої наступної розмови постарайтеся пригадати, що з вами було в камері у травні, незабаром після Першотравневого свята… У нас тоді ланцюжок вийде: ви — я, я — ви… Чим не сенсація?!

Після цієї бесіди він провів ретельну роботу: полетів (нікому не довірив) у Краснодар, зустрівся там з потрібними клієнтами (його група працювала в тісному контакті з начальством із Сочі, що мало виходи нагору; гарантували передачу цехам необхідних верстатів та сировини), домовився із старим дружком, що той пошле до Москви кілька людей з посилками для актриси: «Треба побалувати улюбленицю народу фруктами, не вміємо берегти пам’ять, тому й живемо в лайні, знайдіть до неї підходи по своїх каналах, подивіться, з ким вона тут контактувала під час гастролей, звідти й тягніть»; повернувшись до Москви, вийшов на тих, хто був знайомий з солістом оркестру Міністерства внутрішніх справ Геною Титовим, пустив по Москві інформацію про те, що він не просто квартирував у Федорової, а виконував ряд її доручень комерційного характеру — що купити, що продати, та й, мовляв, вабило його з дитинства до пристаркуватих жінок, форма едіпового комплексу. Тільки після того як зашерхотіло в місті, подався на другу зустріч, а тим часом дав завдання своїй команді шукати невдатного літератора, який сидить без грошей і вважає, що в його тяжкому становищі винні всюдисущі вороги, і аж ніяк не він сам…

11

— Ти мене добре знаєш, Варений? — перепитав Артист, пробуючи лезо фінки об ніготь великого пальця. — Чого замовк? Комбінуєш? Відповідай! Марно думкою танцюєш, програв — говори.

— Я ж кажу, по кличці — знаю.

— Це ясно. Мене всі блатні по кличці знають. Я питаю, як ти мене знаєш? Добре чи з чуток?

— Добре.

— Хто тобі про мене говорив?

— Льоня.

— На Русі півмільйона «Льонь». Кликуха? У якій справі проходив?

— «Косий»… У Донецьку брав касу…

— У Новочеркаську він касу брав… Ким ти йому був?

— Я не жопник, не підставлявся… Масаж робив, штани прасував, подарунки приймав як близький…

— Ну й що він тобі про мене розповідав?

— Говорив, що ви його вчитель.

— Правильно говорив. Значить, якщо ти йому, близький, то мені ти — фльондра, в рот помочуся — проковтнеш. Так?

— По закону — так.

— Сумніваєшся, чи що?

— Я кажу — по закону маєте право.

— По закону я на все маю право. А ти проковтнеш?

— Ви мені пред’явіть, у чому я провинився? У чому предмет розбору? Через що ви почали толки?

— Це не толки, Варений… Це процес… І щоб ти зрозумів, чому я називаю ці толки процесом — хоч мені з тобою говорити ні до чого, ти манюпусінький для мене, такими, як ти, я розплачувався, на кон ставив, — розкажу тобі випадок про те, як два авторитети тікали… Вони йшли через мордовську тайгу, розуміючи, що їх уже шукають… Йшли по компасу, їли чотири сухарі на день і один шматок в’яленого м’яса. І якось уночі до їхнього вогнища підійшов ведмідь і попер на одного з друзів, і шваркнув його лапою по спині… А другий не втік, схопив тліюче поліно, засадив у горло ведмедеві й повернув звіра на себе… А в цю мить я — так, так, якщо договоримося, я тобі спину свою покажу — встиг вихопити з-під рюкзака штик і встромив його в шию ведмедеві… Я не знаю іншої людини, яка пішла б з поліном на ведмедя, аби друга врятувати… Таких людей на цій грішній землі більше немає, Варений… Таких людей треба оберігати й пестити… А ви цю людину вбили…

— Кого ви маєте на увазі?

— Яструба.

— Мені ця кликуха невідома.

— Це не кликуха. Прізвище.

— Я такого не знав. Даремно ви мені висуваєте це обвинувачення. Якщо не досить моєї клятви, скажіть, коли й де це було, я виставлю алібі, і, якщо ви мені не повірите, можете запросити кого хочете для офіційного розгляду.

— Подумай ще раз, Варений. Я розумію, що ти не був скрипалем у цьому ділі, не ти вів соло, ти йшов другим, стояв на шухері, ждав у машині — це мені ясно… Але те, що ти замазаний його кров’ю, — я знаю.

— Життям клянуся, не мазався!.. Нічого про цього Яструба не