Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

Темрякос усміхнувся. Що там каже Упир, він не розуміє, але слова звучать красиво! До того ж, за порадою Арчибальда, він почав учитися стримувати свої емоції. І Темрякос опустив руку з мечем. Тепер, віддаючи належне своїм хитрощам, посміхнувся Упир.

— Іди, мій сину! Поспілкуйся з народом! Темрякос такий заскочений, що в нього від хвилювання підкосилися ноги. І він докоряв собі, що посмів не повірити батькові.

— Та не мордуйся так, сину! — підбадьорив його У, — на твоєму місці я б діяв так само!

Підтриманий його словами, Темрякос несміливо підійшов до балконних перил і поглянув униз на осматів, які геть нічого не могли зрозуміти.

— Мої вірні вояки! Ось ваш новий командир!!! — гукнув Упир, і його слова відлунювали на майдані, линучи османам у вуха.

Батько схопив синові руки і високо підняв. Звісно, осмати здивовані з такої швидкої передачі влади, але ж їм ніколи ніхто не залишав часу на роздуми, тому вони одностайно вітали нового командувача.

— О ні! — застогнав Арчибальд, побачивши, чим все це обернулося.

Темрякос, ошелешений могутнім вибухом захвату у відповідь на повідомлення Упиря, з подивом позирав на цілий ліс мечів, якими бряжчали осмати, підскакуючи на місці і горлаючи не своїм голосом. Ніколи він не відчував такого задоволення, такого викиду адреналіну від того, що ти височиш над натовпом, а цей натовп тебе вітає. Він справжній повелитель світу, і він це усвідомив…

Єдина людина, яка співчуває становищу Темрякоса, це Артур.

— Бідний Темрякосе! — зітхнув він. — Влада — це пастка, а ти, схоже на те, в неї втрапив.

Упир згодний із хлопчиком. Стоячи за синовою спиною, він злісно посміхався. Зачекавши, поки Темрякос почне вимахувати руками, як юний півник крилами, він щосили штовхнув його в спину. Не розуміючи, що сталося, Темрякос упав на перила, вони під ним тріснули — і новоспечений полководець гепнувся вниз з висоти декількох метрів.

— Схопіть його! — гнівно наказав Упир, і його обличчя скривилося в гримасі ненависті.

Якщо, звичайно, уявити, що його лице здатне спотворитися…

Та осмати не рухалися. Вони остаточно з'їхали з глузду. То прив'яжи, то відв'яжи, то тішся новому командирові, то дивися, як він летить із балкона… Так, тут було над чим замислитися і поворушити мізками, А враховуючи те, що мізки в осматів украй неповороткі, часу, щоб ними ворушити, треба щонайменше з рік. Знаючи, що він командує бандою ідіотів, Упир приречено зітхнув:

— Це-був-жарт! Я-ваш-повелитель! А тепер уперед, схопіть Артура, Арчибальда і Темрякоса та прив'яжіть усіх трьох до стовпа, бо я розгніваюся і підсмажу вас, як звичайнісіньких мух! — мало не пускаючи півня, репетував У.

Коли наказ звучить, ніби грім гуркоче, осмати не думають — вони виконують. Тому схопили і Темрякоса, що все ще не позбувся ейфорії, і Арчибальда з Артуром, а за кілька хвилин їх разом прикрутили до стовпа.

— Я… мені шкода… Я попався на гачок, Артуре! — зніяковіло промовив Упирів син. Йому дуже соромно.

— Дарма, — заспокоїв розгубленого воїна Арчибальд. — Ти вчинив як добрий син. А він показав себе поганим батьком. Та настане час, коли він лікті кусатиме!

— Може, й настане, — похмуро відповів Темрякос. — Та доти він нам лікті відкусить!

Обличчя в Артура незадоволене. Думка про те, що їх пошинкують, як капусту, його не втішає.

— Ти не маєш ніякого плану, щоб нам викрутитися? — спитав він Темрякоса.

— Якби я був такий кмітливий і знав, як нам утекти із цієї засідки, я б у неї не потрапив! — не без іронії зауважив вояк.

Спустившись із балкону, Упир наблизився до полонених.

— Друзі мої, готуймось до смерті! — прошепотів Темрякос, гордо випробовуючись.

Він приготувався до загибелі.

— Ми готові! — з похмурою гідністю відповів Арчибальд.

— А я — ні! — заперечив Артур. — Я не маю й найменшого бажання померти сьогодні та ще й біля тотемного стовпа! Треба шукати вихід! Або могутній меч!

Упир спіткнувся. За іронією долі — об могутній меч. Повелитель нагнувся і взяв його до рук.

— Ідучи до вас, я розмірковував, як покарати своїх ворогів. І вигадав безліч способів, одначе вони всі здавалися негідними вас. Але завдячуючи богині лісу, яка поклала цей меч на моїй дорозі, я відчув, що моя фантазія запрацювала удвічі сильніше.

І Упир подарував усім посмішку, схожу на блискавку, яка протяла грозову хмару.

— А тепер мені хочеться знати: з кого почати? — по-садистськи кривлячи губи, спитав він.

— З мене! — першим обізвався Темрякос.

Упир здивувався. Він не чекав такого від сина. І йому це не сподобалося, бо знищення Темрякоса не входило в його задум. Одна річ — кинути сина, і зовсім інша — убити його. Звісно, Упир негідник, мерзотник і злочинець, але він хотів позбутися лиш Артура з Арчибальдом. Потім, принизивши, він би визволив свого сина. Бо Упиреві здавалося, що його можна скерувати дорогою Зла. А Темрякос сплутав його карти. Як йому підказати, що його загибель не входить у наміри завойовника?!

— Я… я хотів би кращими закусити! — заявив У, хоча хто б там повірив його словам, хіба що осмати.

— Тоді починай із мене! — сказав Арчибальд.

І цього Упиреві не хочеться, бо тоді він позбудеться задоволення. Він має намір почати з Артура, щоб більше завдати страждань Арчибальдові. Упир — садист, він знає, як зачепити за живе.

— Я почну з Артура, щоб пошанувати його хоробрість! — промовив Жахливий У: як дихне — так і брехне!

Артур гарячково міркував. У нього лишилася остання карта, яку він розіграв у двобої із Темрякосом. Він повинен зробити так, щоб у голові Упиря роїлися найгидкіші, найчорніші думки. Тоді могутній меч стане таким важким, що Жахливий У не зможе його втримати в руках.

— Змилостивтеся, змилостивтеся, повелителю! Не карайте таких нікчемних істот, як ми! — заголосив Артур зі смутною мордочкою намоклої болонки.

— Не забувай про гідність, дитя моє! — нагадав йому дідусь, не зрозумівши онукового задуму.

Упир злісно розреготався.

— Та не хвилюйся, Арчі! Твій маленький Артур хоче мене пошити в дурні! Він намагається розізлити мене, розбудити в мені погані думки, щоб меч утратив свою могутність. Та я не вчора народився, знаю властивості цього леза ліпше за вас. Тому я спокійно, не нервуючись порубаю вас на дрібненькі шматочки, ні разу не схвилювавшись і ні про що погане не подумавши, — відповів він, пестячи лискучу сталь.

Артур понурив голову. Його карту бито. Партію програно. Відчай його мало