Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

Осмати так гучно заплескали, ніби йшлося про присвоєння полоненому Нобелівської премії. Будь-який. воїн утішився б від таких оплесків на свою адресу. Та Артур — не воїн. У бій уступити його примусили обставини. Він усього лиш маленький хлопчик… Але хоробрий, тому завжди готовий захищати свою принцесу і битися за справедливість навіть із тими, хто старший і дужчий за нього. Щоправда, тепер йому хотілося закричати, що він не гідний такої честі. Нехай ліпше його відпустять. А без воїнських почестей він якось переб'ється. Бо ж Упиреві компліменти нікого ще до добра не довели. Але для спротиву вже не зосталося ні сил, ні мужності. Єдина, на кого він сподівався, — це принцеса Селені?. Хлопчик певен, що вона підхопить його діло і навіть переможе. Горда і незалежна принцеса не відступить, доки не доконає Упиря. Ця думка зігрівала Артура — і він усміхався.

Чого-чого, а побачити усмішку на Ар-туровому обличчі Упир не сподівався. Він же не просто полонений, а спутаний і прикручений до жертовного стовпа!

— А ти й справді хоробрий, юначе! Щоб ушанувати твою дивовижну мужність, я покличу на допомогу всю свою уяву і вигадаю кару, гідну тебе! — сардонічно посміхаючись, заявив У.

Зо дві сотні осматів хихотіли і терли лапки. А Жахливий У тер підборіддя. Він завжди так робив, коли щось обмірковував. Але сьогодні він тре своє підборіддя дуже поволі, що є ознакою напруженої роботи мозку. Треба зауважити, що за все своє життя Упир вигадав стільки мерзоти, що вигадати щось новеньке йому доволі непросто. Але він повинен бути на висоті своєї репутації. Не личить розчаровувати військо, а тим більше — полоненого. Осмати очікують небувалого видовища. Одні тупцяють із нетерплячки, другі труть кінцівки, треті пожадливо облизуються. Артур бачив глядачів, які очікували на захопливий спектакль, і відчував, що до нього повертається втрачений спокій. Занадто нерозумні з вигляду чудовиська навколо нього!

Воїни в напрузі. Всі нетерпляче очікують вердикту Упиря. Нарешті чільник підняв рукоклешню.

— Нехай його… відв'яжуть! — несподівано промовив він.

Можливо, У вигадав який хитромудрий план. Тільки його вояки не зрозуміли суті. Втім, може бути, потішити полоненого надією, а потім забрати її назавжди, і є найпідліша підступність? Багато хто так і подумав, тому осмати з радісним галасом кинулися ров'язувати Артура.

— А тепер… нехай він іде! — тремтячим голосом сказав У.

Осмати ніяк не втямлять. Такі тонкі хитрощі не для їхніх крихітних мізків. Тепер уже ніхто не розуміє, що сталося. Ага, нагадаємо ще й таке: Упир не мав звички промовляти тремтячим голосом. Утім, як ще йому промовляти, коли його горла торкнувся меч? Це тихо виник за спиною У Темрякос, використовуючи батька і щитом і заручником водночас. Осмати подивовані. Ніхто не смів і поворухнутися. Окрім Артура! Хлопчик енергійно розтирав зімлілі кінцівки і, озираючи майдан, згадував, куди міг подітися меч, який він упустив, падаючи разом із комаром.

РОЗДІЛ 18

Отямившись від переляку, Упир опанував себе. Син напав на нього зненацька, скориставшись із несподіванки. Але страх зник, і звивини завойовника інтенсивно зарухалися. Як він міг ускочити по самі халяви? Точніше, як міг Темрякос, його син, якого він так любить, загнати його в кут? Питання просте, на перший погляд. Темрякос його син, але батько часто про це забував. Тільки час має здатність розставляти все на свої місця і кожному платити за вчинки.

— Як ти наважився напасти на свого батька? — вигукнув Упир, намагаючись, щоб голос зазвучав схвильовано.

— А ви, тату? Як ви могли двічі кинути свого сина? — відповів Темрякос, що вирішив не піддаватися на батькові хитрощі.

— Отже, я маю бути покараним за те, що довірився тобі? — спитав У.

Це питання заскладне для Темрякосового розуму.

— Я-я-я-к це — довірився? — спромігся він вичавити із себе.

— Двічі я лишав тебе самого в небезпечних ситуаціях, і я цього не забував. Але то були випробування, щоб загартувати твій характер. Майбутній правитель повинен уміти протистояти долі, хай би якою підступною вона була. Дорога на трон не буває легкою. А тебе чекає трон. Після мене ти успадкуєш усі мої володіння, адже ти — єдиний мій син! Так невже мені слід захищати тебе від кожного повіву вітру, щоб ти зростав, як теплична рослина? Чи не мій обов'язок гартувати твій характер; щоб ти був напоготові до тих звершень, які на тебе чекають? Адже я випробовував не лише тебе, а й себе! Хіба ти не знаєш, як хвилюється батько, коли бачить, що його дитя бореться за виживання? Я певен, твої випробування були нелегкими, але ж майбутній імператор повинен бути схожим на могутній дуб, а не на похилену вербу. Він повинен загартовуватися не лишу у вогні вулкана, але й у пекельному вогні!

Сам того не помічаючи, Темрякос розбухав від гордощів. Власне, всі хлопчиська такі: лиш починаєш їм лестити, як їх уже розпирає, як повітряну кулю.

Лавіруючи між осматами, на майдан вискочив Арчибальд і побачив онука.

— Артуре!

— Дідусю!

Вони радісно побігли назустріч одне одному: тепер вони нічого не бояться, бо обидва живі!

— О Артуре! Як чудово! Як чудово, що я тебе знайшов!

— Я теж дуже радий, дідусю! Але тепер я хочу відшукати могутній меч, який мені дала Селенія. Допоможи мені!

І вони разом стали гребтися в пилюці, шукаючи меча.

Упир усе ще на балконі, а його син Темрякос так і не забрав меча від його горла.

— І що б ти про мене подумав, якби я не дозволив пройти тобі через огонь і воду? — все ще умовляв сина Упир. — Ти б сказав: «Батько мені не довіряє! Він уважає, що я не здатен стати правителем!» Та я ніколи не сумнівався у твоїх чеснотах! І тому виявив тобі таке довір'я! Я був переконаний, що ти з будь-яких випробувань вийдеш сильнішим, могутнішим, готовим керувати державою!

Темрякос зніяковів. Він геть заплутався. А що коли він і справді помилявся?

Може, батько стільки для нього зробив, а він того й не помітив? Можливо, байдужість і постійне незадоволення Упиря — всього лиш прихована любов до сина?

— Поглянь на своє військо — воно перед тобою! — вів своєї Упир. — Ці воїни чекають на тебе! Саме на тебе — юного відважного імператора, який і поведе їх від перемоги до перемоги, на завоювання двох світів!

— Е… а… А ви, батьку? — стурбовано спитав Темрякос.

Його лезо вже перестало так натискати на шию Жахливого У.

— Ну, а