Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

Лісбет Саландер незлюбила адвоката Б’юрмана протягом перших п’яти секунд після того, як вони потисли одне одному руки.

Вона краєм ока дивилася на нього, поки він вивчав її журнал. Вік — за п’ятдесят. Добре треноване тіло; теніс по вівторках і п’ятницях. Блондин, починає лисіти. На підборідді ямка. Пахне одеколоном «Бос». Синій костюм, червона краватка із золотою шпилькою і претензійні запонки з його ініціалами. Окуляри в сталевій оправі. Сірі очі. Судячи по журналах на приставному столі, цікавиться полюванням і стрільбою.

Протягом попереднього десятиліття Пальмґрен під час зустрічей пригощав її кавою, і вони трохи розмовляли. Навіть найгірші її вчинки, втечі з прийомних сімей і систематичні прогули школи не виводили його з себе. По-справжньому Пальмґрен розсердився тільки один-єдиний раз, коли її забрали за заподіяння фізичної шкоди тому слизнякові, який лапав її в Старому місті. «Розумієш, що ти накоїла? Лісбет, ти заподіяла шкоду іншій людині». Він говорив як старий учитель, і вона терпляче ігнорувала нотацію від першого до останнього слова.

Б’юрман не був особливо налаштований до розмов. Він відразу відзначив невідповідність між обов’язками, приписаними Хольгерові Пальмґрену законом про опікунство, і тим фактом, що той вочевидь дозволяв Лісбет Саландер самостійно вести господарство і розпоряджатися грошима. Б’юрман влаштував свого роду допит. «Скільки ти заробляєш? Мені потрібна копія обліку твоїх витрат. З ким ти спілкуєшся? Чи своєчасно ти вносиш плату за квартиру? Ти вживаєш спиртне? Пальмґрен схвалював кільця, які в тебе на обличчі? Ти справляєшся з особистою гігієною?»

Пішов ти…

Пальмґрен став її наставником відразу після того, як трапився «Весь Цей Кошмар». Він наполіг на тому, щоб зустрічатися з нею за планом, мінімум раз на місяць, а іноді й частіше. Після того як вона переїхала назад на Лундаґатан, вони до того ж виявилися майже сусідами; він жив на Хурнсґатан, усього за два квартали від неї, і вони регулярно, просто зустрічаючись на вулиці, ходили разом пити каву до «Гріффі» або в яке-небудь інше кафе поблизу. Пальмґрен ніколи не нав'язував їй свого товариства, але іноді навідував її з маленьким подарунком на день народження. Він запрошував її заходити у будь-який час. Щоправда, цим привілеєм вона користувалася рідко, але після переїзду почала святкувати у нього Різдво, попередньо відвідавши матір. Вони їли різдвяний окіст і грали в шахи. Гра її абсолютно не цікавила, але, освоївши правила, вона не програла жодної партії. Він був удівцем, і Лісбет Саландер вважала себе зобов'язаною скрашувати йому самотність у свята.

Вона почувалася боржником щодо нього, а свої борги вона завжди повертала.

Саме Пальмґрен здавав квартиру, що належала її матері, поки Лісбет не знадобилося власне житло. Квартира була маленькою — сорок дев'ять квадратних метрів — і давно потребувала ремонту, але все-таки це був дах над головою.

Тепер Лісбет залишилася без Пальмґрена, і ще один її зв'язок з навколишнім світом обірвався. Нільс Б'юрман був людина зовсім іншого складу. Проводити в нього вдома Святвечір вона не збиралася. Найпершим його кроком стало введення нових правил користування банківським рахунком, на який їй переказували зарплату. Пальмґрен спокійно вийшов за межі закону про опікунство, дозволивши їй розпоряджатися своїми коштами самій. Вона оплачувала рахунки, а заощаджені гроші могла витрачати на свій розсуд.

Коли за тиждень до Різдва Б’юрман запросив її на зустріч, вона заздалегідь підготувалася і спробувала пояснити йому, що його попередник довіряв їй і не мав причин про це шкодувати. Пальмґрен дозволяв їй самій розбиратися зі своїми справами, не втручаючись у її особисте життя.

— Це якраз одна із проблем, — відповів Б’юрман, постукавши по її журналу.

Він прочитав цілу лекцію про правила і державні постанови, що стосувалися опікунства, а потім оголосив про встановлення нового порядку.

— Отже, він надавав тобі цілковиту свободу? Цікаво, чому йому це сходило як з гуски вода?

«Тому що він був чокнутим соціал-демократом, що присвятив важким дітям майже сорок років», — подумки відповіла Лісбет.

— Я вже не дитина, — сказала вона вголос, ніби це все пояснювало.

— Так, ти не дитина. Але мене призначили твоїм опікуном, і поки я ним є, я несу за тебе юридичну і економічну відповідальність.

Щонайперше він відкрив на її ім’я новий рахунок, про який їй належало повідомити в розрахунковий відділ «Мілтон сек’юриті» і надалі користуватися тільки ним. Саландер зрозуміла, що настали чорні часи: адвокат Б’юрман оплачуватиме її рахунки і видаватиме їй щомісяця певну суму на кишенькові витрати. До того ж за ці свої витрати вона повинна давати звіт, показуючи чеки. «На їжу, одяг, походи в кіно і таке інше» він вирішив видавати їй тисячу чотириста крон на тиждень.

Залежно від того, скільки вона брала роботи, Лісбет Саландер отримувала близько ста шістдесяти тисяч крон на рік. Вона легко могла б подвоїти цю суму, перейшовши на повний робочий день і беручись за всі доручення, які їй пропонував Драґан Арманський, але потреб у неї було мало, і вона витрачала не особливо багато грошей. Квартплата становила близько двох тисяч на місяць, і, незважаючи на скромні доходи, у неї на рахунку назбиралося дев’яносто тисяч крон. І тепер вона, отже, позбавлялася доступу до них.

— Річ у тім, що я відповідаю за твої гроші, — пояснив адвокат. — Ти повинна робити заощадження на майбутнє. Але не хвилюйся, я всім цим займуся.

«Сволота, я всім цим займаюся сама відтоді, як мені сповнилося десять!»

— У соціальному плані ти поводишся досить добре, щоб тебе не потрібно було поміщати до інтернату, але суспільство несе за тебе відповідальність.

Він детально розпитав, у чому полягають її робочі обов'язки в «Мілтон сек'юриті». Чуття спонукало її збрехати про рід своїх занять: Саландер описала свої найперші тижні в офісі, і в адвоката Б’юрмана склалося враження, що вона варить каву та сортує пошту. Відповіді його, схоже, влаштували — він визнав усе це цілком відповідними заняттями для людини з деякими заскоками.

Чому вона приховала правду, вона не знала, але залишилася переконаною, що рішення було мудрим. Якби адвокат Б’юрман значився в списку комах, що перебувають на межі зникнення, вона б, не вагаючись, розчавила його каблуком.

Провівши в товаристві Хенріка Ванґера п’ять годин, Мікаель Блумквіст присвятив більшу частину ночі понеділка і весь вівторок переписуванню начисто своїх заміток і доведенню родоводу Ванґерів до скільки-небудь зрозумілого вигляду. Розказана Хенріком історія сім’ї кардинальним чином відрізнялася від загальновідомих уявлень