Читати книгу - "Чорне Сонце"

Захарко не зводив з нього очей, ловив кожне слово й мотав на вус, і здавалося, поклич його Райченко зараз у пекло, він піде не задумуючись, піде як солдат за полководцем – не з примусу, а з любові. От який то був чоловік, цей Райченко. Уже десь після чарочки-другої Захарко осмілів і завів із ним балачку, говорив, яка то велика сила – кіно, скільки здоров’я та нервів віддає йому і він, Захарко, бо треба ж і вибити в районі путню картину, і привезти її, незважаючи на бездоріжжя, і запустити мотора, бо електрики в них ще немає, а воно ж усе ламається, рветься, горить, як на вогні. І всі претензії до нього одного – до Захарка.

Райченко слухав уважно, питав, перепитував, співчутливо хитав маленькою, як кулачок, голівкою, а потім зненацька заявив, що саме такого енергійного чоловіка, як Захарко, йому по заріз треба на кіностудію, ось тобі телефон, адреса, приїжджай до Києва, беру тебе своїм асистентом з реквізиту.

Захарко ще не допетрав, що воно й куди, однак ті слова солодко залоскотали в грудях; він же пішов би за Райченком і в огонь, а тут тобі маєш – асистент! – слово, яке Захарко зустрічав у титрах до кожного фільму.

– Не жонатий? – спитав Райченко.

– Ні, – чомусь почервонів Захарко.

– Тим к’аще. П’иїжджай. А там і оженимо, з таким ойлом це не п’облема, – весело пообіцяв Райченко, хоч на орла Захарко скидався так само, як і його знаменитий земляк; про таких кажуть: груди моряка, а спина хрущика. Та, може, якраз через це і взяв його під своє крило Райченко. Тільки не судилося Захаркові довго грітися під тим крилом.

Уже мав і гуртожиток у Києві на Шулявці, і в роботу втягнувся (те дістань, те вибий, там хитрощами, а там силою – тут голова в Захарка варила), а якщо десь на нього дивилися косо, то досить було одного Райченкового дзвінка, як до Захарка вже посміхалися. Уже йому й підвищення по службі обіцяли, і квартира була на підході, і хтозна, де і ким тепер був би Захарко, якби не ота пригода. Страшно подумати, як дрібна абищиця може перевернути всеньке життя.

Знімали фільм про Тараса Бульбу, а Райченко був таким чоловіком, що йому подавай тільки справжнє: якщо вже шабля в отамана, то це таки має бути стародавня козацька шаблюка, а не клепана цяцька. Найбільша сила, хлопці, – реалізм! Одне слово, загорівся він позичити в історичному музеї коштовну шабельку для Бульби, зброю, яка, за багатьма версіями істориків, належала чи не самому гетьманові Хмельницькому, ніяка іржа її не торкнулася, не пощербив нещадний до всього час. Нагледів ту шаблю знаменитий режисер у музеї – і загорівся, а коли Райченкові чогось забагнеться, то вже не відступиться. Тільки ж виконувати ті забаганки мусив Захарко. Ні, головне, певна річ, зробив Райченко: дзвонив, переконував, просив, умовляв, лаявся, з його волі офіційні папери до різних інстанцій підписував сам директор кіностудії, він же і гарантійного листа завірив печаткою, однак як дійшло до діла, то таки асистент з реквізиту Захарій Скоробагатько отримував той скарб із рук директора музею.

Сивий чоловік з жовтим, як диня, обличчям побожно простягнув Захаркові чорний шкіряний футляр, вимощений оксамитом, у якому тьмяно відсвічувала шабля, і на її руків’ї горіли смарагди, наче зелені котячі очі в пітьмі.

– Не розумію, – стогнав директор музею як від зубного болю. – Можна ж замовити копію. Нині такі можливості… Не відрізниш.

– Райченко найдужче боїться підробок, – сказав Захарко не раз чуті слова. – Він не терпить фальші.

– Та воно то так, – кректав директор. – Але ж нині такі можливості… Можна зробити що хоч.

– Не переживайте. Ми виготовимо муляж чи, як ви кажете, копію. Ваш експонат зніматимуть лише крупним планом на поясі в Бульби, а в бою махатимуть муляжем. Про це вже домовлено, – заспокоїв його Захарко і нігтем провів по шаблі.

– Ви, даруйте, хоч уявляєте, яка це… цінність?

– У гарантійному листі все вказано, – незворушно нагадав Захарко.

– До біса гарантійний лист! – скривився директор, і його жовте лице посіріло. – Цій реліквії немає ціни, розумієте? Отже, й ніяких гарантій не може бути, все це формальності. Якщо ми втратимо шаблю, то не купимо її ні за які мільйони, – це ви розумієте? Вона єдина у світі. Є-ди-на!

Захаркові не сподобалося, що на нього підвищили голос, він хотів навіть розтлумачити, що це не музей робить честь Райченкові, а навпаки, адже Райченкові фільми дивиться увесь світ; отже, мільйони людей милуватимуться музейною шабелькою, про що директорові й не снилося, отож хай скаже «спасибі». Проте глянув на страдницьке обличчя сивого чоловіка і стримався.

– Я прошу… – сказав той. – Я вас особисто прошу… Це гордість нашого музею. Та й не тільки… Розумієте?

– Розумію, – кивнув Захарко і дав розписку, що він, Захарій Скоробагатько, такого-то числа одержав від музею такий-то експонат згідно з угодою…

Він ще не знав, що власноруч підписує собі вирок.

2

Захарко увімкнув і другу конфорку, вона так само зашипіла, а коли підніс сірника, зацвіла ще одна синя лілея полум’я, і він так само помацав її пальцями, наче хотів переконатися, що квітка та не з паперу. Пучки приємно залоскотав справжній вогонь, Захарко відчув його гарячу силу і тихо заусміхався. Все було справжнім.

– Чорти… От чорти…

– То що, батьку, – рощот? – весело спитав один із «чортів», схиливши набік голову – милувався чистою роботою.

– Мг… м, – плямкав Захарко.

– Все, як у луччих домах Парижа.

– М-да…

– Не підганяй, Василю, – сказав другий. – Хай дядько Захар спокійно приймають роботу.

– Хай, хіба нам що, – погодився Василь і, поправивши п’ятірнею буйного чуба, схилив голову на друге плече. Захаркові здавалося, що то чубисько (валянки можна збити) хилить Василеві голову то в один бік, то в другий. У який бік пригладить його – туди й голову переважує. – А кеть-но мені сигарету, Степане.

Степан, синьоокий, губатий добряк, дістав «Приму» і, перш ніж дати товаришеві сигарету, розім’яв її в товстих пальцях.

– Може, й ви, батьку, закурите? – спитав раденько, але Захарко відмахнувся – йому не до того.

Василь нахилився до плитки, притримуючи ворушкого чуба, щоб той не спалахнув, як порох, прикурив од синьої пелюсточки полум’я ще й, чортяка, підморгнув Захаркові: мовляв, ось бачте – уже й користь є,