Читати книгу - "Чорне Сонце"

Матері не було вдома, ніхто йому не заважав. Колько вирвав із зошита чистий аркуш паперу, вставив у ручку нове перо і заходився виводити охайні, як у прописі, літери:

«Добрий день, тату!

У нас біда. Умер крук. А ви казали, щоб я глядів його. А він умер. Тату, приїжджайте скоріше до мене. Ви ж усе знаєте, як далі бути. Ми його заспиртуємо. Чуєте, тату? Тіки не йдіть пішки через ліс. Бо так довго буде. А їдьте на попутній машині, о. Дуже вас жду».

Колько покусав кінчик ручки, мізкуючи, що б його ще таке написати, аби тато послухався і негайно приїхав. Усі слова йому здавалися не такими, і тоді Колько набрався духу і внизу дописав швидкими незграбними закарлюками:

«Якщо ви, тату, не приїдете, то я візьму і заріжуся».

Тепер Колько був упевнений, що ці слова покличуть батька додому. Так що зосталося лише вкинути листа коло пошти у скриньку і бігати на шлях виглядати… А крук тим часом… І тут Колько згадав, що птах лишився під тополею. Він притьмом вискочив надвір – і обімлів.

Крука не було.

Колько кинув очима туди, сюди – нема.

Ганчірка лежала під тополею, нею ворушив вітер, а птаха не було й близько. І ні в дворі, ні на вулиці, ніде – ні лялечки. Темно-гаряча пелена впала Колькові на очі, і спершу його пронизав крижаний страх, а потім огорнула нестерпна радість: бо спершу здалося Колькові, немов тополя зашелестіла дрібненьким листям і хмара на сонце набігла, а потім він здогадався, що то ж птах велетенський здійнявся у небо і сонце заступив широчезними крилами. Ще й зашумів ними, мовби тополя шелеснула під дужим повівом вітру…

1979 р.

Останній шанс Захара Скоробагатька

1

Захарко не повірив очам. Старий Захарко, який на своєму віку набачився-надивився всього на світі, раптом зумівся, аж його тонка шия (жодна сорочка в комірі не облягає її щільненько) витяглася в нитку, ось-ось перерветься: сниться йому чи привиджується?

Ні, він ждав цього дива, можна сказати, жив ним не день і не два, та коли газова плитка-таганок тихенько зашипіла, ніби в ній озвалася жива душа, коли підніс до конфорки запаленого сірника і над нею пихнуло полум’я – зацвіло, мов синя лілея, – Захарко і тоді ще не вірив своїм очам.

Дрібно, наче спросоння, кліпав лисими повіками й не дихав. Нарешті не втерпів, лапнув пучками полум’я і лиш тоді, як воно лизнуло по живому, Захарко стиха заусміхався.

– Чорти… От чорти… – сказав сам собі.

«Чорти» – двоє бравих парубків-чубанів – весело світили молодими зубами, – видно, теж тішилися цій чудасії, хоча вона й не була для них несподіванкою: була-бо ділом їхніх рук. Діло їхнє, а ідея таки Захаркова.

Той черв’ячок ворухнувся в ньому ще тоді, як дізнався, що коло їхнього села прокладатимуть газопровід – вестимуть його десь далеко, до великих міст, а в їхню Вигоду, звісно ж, не завернуть, бо хоч і називається їхнє сільце так «вигідно», вигоди з нього небагато; ходили навіть чутки, що згодом село знесуть. Ну, чутки чутками, а коли майже попід самісіньким Захарковим городом прорили траншею й поклали труби, «черв’ячок» ожив і вже не давав спокою.

Утім, Захарко не поспішав, здогадувався, що зробити це – не пальцем кивнути, до того ж він був із тих людей, що вже обпеклися на молоці, то тепер студили й на холодну воду. Давно зрозумів, що народився не в сорочці (життя трохи пом’яло Захарка), але хоч би якою лукавою була доля, рано чи пізно вона кожному дарує свій шанс. Тільки треба обачно ним скористатися, тим шансом, а йому якраз у цьому й не щастило. Чи то вже вродився чоловік таким безталанним, чи такі лихі люди траплялися на його шляху, а от за що не візьметься – жди дурної пригоди.

Гай-гай, якби Захаркові щастя бодай на ніготь, то де б він і був зараз! Тільки ж воно, те щастячко, ніби навмисне, те й робило, що кружляло довкола Захарка, крильцем його лоскотало, а до рук не давалося. Часто лоскотало.

Хто б тепер міг подумати, що отам по війні він знімав кіно? І яке кіно – про Тараса Бульбу! І з ким знімав? Із самим Омеляном Райченком – знаменитим режисером, якого і досі часом згадують у газетах, хоч його давно вже на світі немає. А Захарко є, так хіба ж хто згадає? Жди.

Трапився був йому шанс, ох і трапився. Усміхнулася доля, пальчиком поманила, а там узяла і повернулася заднім місцем. Як?

Той знакомитий Райченко хоча й гримів на весь Київ і далі, а родом був із того ж таки села, що й Захарко. Одного разу приїхав він до своїх земляків з новим фільмом про колгоспне життя, приїхав з артистами, як і годиться на звіт, напхалось до клубу повно людей, тих, що знали Райченка ще з отакенького, і тих, хто вже од старших чував, що «воно колись бігало шмаркате й зачухане, “ри” не вимовляло», а кіно те крутив не хто інший, як сам Захарко, – він тоді працював кіномеханіком.

Ну, подивились кіно (стрічка, пам’ятає Захарко, жодного разу не обірвалася), виступив Райченко, який, усім на диво, так і не навчився вимовляти «ри», поговорили артисти, люди посміялися, поплескали в долоні, а після всього голова колгоспу запросив дорогих гостей повечеряти, бо самими оплесками ситий не будеш. Про Захарка голова, звісно, забув, однак тут сам Райченко спохопився; до того він заходив у кінобудку, розпитував, що та як, чи не вередує апаратура, чи добрий звук. І тепер, спасибі, згадав:

– А де ж наш командий?

– Хто? – не второпав голова.

– Кіномеханік Ско’обагатько. – Райченко мав добру пам’ять на прізвища.

– А-а-а… Зараз. Негайно покличте Скоробагатька.

Отак Захарко опинився за одним столом з видатним режисером, який зовні начебто й не мав нічого видатного (пізніше Захарко дізнався, що так часто буває з великими людьми): щупленький, миршавий, конопляне волоссячко кучерявиться лише на потилиці; зате вже як починав говорити, то, незважаючи на ґандж у вимові, видно було, що породи він непростої. Меткий, нервовий – не чоловік, а вихор. Що йому та гаркавість,