Читати книгу - "Остання любов президента"

Старий і Мира мовчки сиділи, дивились одне на одного. А я, щоб чим-небудь забити свій сум, жував то сир, то ковбасу. Відпивав зі склянки портвейн. У цю мить я відчував себе зайвим і непотрібним. Кимось на кшталт Івана Сусаніна, котрий начебто хотів заробити в поляків зайву копійку — і заблукав. А потім, напевне, теж почувався зайвим.

Вони з Мирою мовчали хвилин двадцять. Потім старий видихнув скорботно:

— Зрадники ви!

Мира — в сльози. Плечі здригаються. Мені б її заспокоїти, та нема бажання встрявати в їхній конфлікт. Мені ще й зрозуміти важко: хто з них ближчий мені? Старий мені — як учитель, як батько, якого я не пам’ятаю. Ну, а Мира? I з нею мені добре.

Іноді навіть дуже добре. Вона, звичайно, у житті трохи сумбурна, неохайна. I горнята в неї вдома завжди погано помиті. Та, може, це тому, що на кухні черга. Кухня ж, як і вся квартира, комунальна. Раковини на кухні дві, а мешканців — чоловік десять. I кожний хоче помити посуд.

— Ми будемо тобі писати, — крізь сльози обіцяє старому Мира.

— Куди? — Він обводить поглядом своє житло. — Я ж навіть адреси не маю! Сюди ж жоден листоноша не дійде!

— А ми кимось передамо!

Вона дивиться на мене, і я вже уявляю собі, як іду по вкритому ожеледицею Пішоходному мосту. Несу лист або навіть посилку. I сумка в мене, як у листоноші, через плече. Тьху ти, думаю. Ще навіть не попрощалася зі мною, не сказала мені жодного слова про Ізраїль, а вже думає, що я буду в неї кур’єром служити!

Давид Ісаакович довго й замислено дивиться на мене, потім доливає в наші склянки портвейну, закопилює губу і, взявши склянку в руку, багатозначно киває. Мовляв, прорвемось!

І раптом мене лякає страшна здогадка: він, напевне, думає, що я все це знав, що я тут, щоб захистити Миру від його докорів. Він, напевно, думає, що я з нею заодно!

— А може, все ж таки залишишся? — Я дивлюся у заплакані Мирині очі.

Вона хоче відповісти, але не може. Потім заперечно хитає головою. Зрозуміло, не залишиться.

Ми знову мовчимо, а за віконцем землянки смеркає, і я вже без найменшого задоволення уявляю нашу дорогу назад. У цих бридких мокрих, пройнятих вітром сутінках, із водою, яка хлюпатиме під ногами і усередині, в моїх півчобітках.

— Тату. — Погляд Мири наповнюється благанням. — Відпусти нас із мамою, будь ласка.

— Куди хочете, туди їдьте. — Голос старого звучить покірливо. Втомлено.

— Справді? — Мира не вірить своїм вухам.

— Їдьте, — пошепки повторює Давид Ісаакович.

— Тоді напиши, будь ласка, заяву! — Мира виймає згорнутий трубочкою аркуш паперу й ручку. Простягає старому.

Той мружить очі, нерозуміюче дивиться на дочку та знову на аркуш.

— Яку заяву?

— Ну, що ти нас відпускаєш і не маєш нічого проти нашого від’їзду. Це для ВВІРу треба!

Давид Ісаакович напрочуд спокійно пише під диктовку дочки заяву. І незабаром вона, знову згорнута трубочкою, зникає у внутрішній кишені її куртки з облямованим рудим штучним хутром каптуром.

— Може, давай і я напишу тобі заяву, — зі знущанням у голосі пропоную я Мирі на зворотному шляху.

— Ти що, сердишся? Думаєш, мені легко? Це мама хоче їхати. Вже всі її друзі виїхали. Що ж мені, самій залишатися? Чи сюди, до нього, в цю фронтову землянку переїздити? Знаєш, скільки я вже ночей проплакала?

Вітерець морозить обличчя. Незважаючи на випитий портвейн, я твердо крокую, і ми доходимо до Поштової площі без падінь і пригод.

— Шкода, що в нас тільки кімнатка в комуналці, — скиглить Мира. — Ми б могли разом ночувати.

Вона виправдовується. Вона не хоче, щоб я був про неї поганої думки.

— Може до мене, — кажу я. — Мати у відрядженні. Поїхала в Дніпропетровськ.

— Добре, — киває Мира.

Великої радості в її голосі я не чую. Але ми їдемо до мене, і я намагаюсь прийняти правильне рішення: де нам з нею спати? На маминому дивані у вітальні чи зсунути докупи обидва ліжка, моє та Дмитрове, разом?

77

Київ. Липень 2004 року.

— Тут таке було! Таке було! — заголосила Нілочка, щойно я увійшов у приймальню.

— Що? Що таке?

— Вони заходили до вас. Зачинилися у кабінеті. Напевно, обшуковували ящики стола...

— Хто — вони? — запитав я спантеличено.

Мої передчуття були дуже недобрими, а ще коли врахувати, що в міністерство я прибув відразу з Борисполя... Правду кажучи, спочатку відвіз Світлану додому. Але Париж усе ще був у мені, ніжно циркулював венами і артеріями, розчинений в крові, мов благородний алкоголь.

— Добре, — видихнув я. — Зараз подивимось! Ні з ким мене не з’єднуй!

Вона кивнула. Я зачинився в кабінеті. Оглянув своє робоче місце — ніяких слідів безладу. Ті ж самі папки, стоси документів. Візитівниця «водяний млин» стоїть, як завжди, праворуч.

З приймальні долинув телефонний дзвінок. Подзеленчав, і знову запала тиша. Мій телефон мовчав.

Я по черзі відкрив усі шухляди стола. Все на своїх місцях. Навіть ці кілька заклеєних конвертів, які я не мав часу розпечатувати. Що там? Зрозуміло — долари. А от звідки й від кого — не пригадати. Приходили якісь депутати й бізнесмени, про щось розпитували, про щось просили. Я кивав, щось обіцяв. А потім дивишся: нікого немає, а на столі лежить конверт. Одного разу я навіть розсміявся. Хтось із відвідувачів під час розмови тримав у руках книгу «Як стати мільйонером». Потім він пішов. А книга залишилася на столі. Я — за неї й біжу, щоб повернути, а з книги падає конверт. Важкий. Ну, звісно, ж не мільйон.

Треба щось з ними робити, подумав я. Ким би не були ці люди — спецслужб у нас зараз як ЖЕКів, — але якщо грошей не зачепили, тоді шукали щось інше. Треба бути обережнішим і налаштованим на все.

Я витяг конверти. Порахував. Одинадцять штук. Розкрив, почав сортувати за номіналом. Сотні — до сотень. Півсотні — до півсотень. I раптом один з розкритих конвертів викликав у мене приступ реготу — щільна пачка новеньких однодоларових купюр! Я навіть не полінувався порахувати — сорок вісім доларів! Оце так жарт!

Рахувати гроші