Читати книгу - "Остання любов президента"

— Сидів? — Свєтлов відживає. — А в якій справі?

— Запитай у генерала Філіна. Він розповість.

Поступ думки знову відтворюється на обличчі Свєтлова, при цьому його очі виражають спокійну надію на успіх.

— А як ти гадаєш, чому мені снилась саме його камера?

— Не знаю. — Генерал Свєтлов облизує сухі тонкі губи. — Але можу підшукати доброго парапсихолога, з наших.

— Підшукай! I, до речі, невеличка проблема. Приїздив Поярковський. Росія стурбована сплеском активності римських католиків. Кажуть, що у Ватикані зараз обговорюється питання реєстрації якогось дива, яке відбулося тут у нас, на Україні.

— Дізнаюсь, завтра доповім! — Свєтлов підводиться. Завмирає на мить у парадній стійці й виходить.

Йому вдається вловлювати точну мить закінчення розмови. Жодного разу не доводилося його випроваджувати або опускатися до мови жестів.

Робочий день президента закінчився. Його можна було б продовжити, майже безкінечно. Бо там, на столі в помічника, лежить два десятка кілограмів свіжоспечених указів і документів, які чекають на мій підпис. Але підписувати, не читаючи, я не буду. А читати не хочу. Принаймні, сьогодні. Сьогодні я хочу побути вдома один, на Десятинній. Сьогодні мене всі дістали. А особливо цей Поярковський. День вийшов довшим, ніж звичайно, він немов розтягнувся на тиждень.

Я послабив вузол краватки. Покликав помічника й дав йому кілька вказівок. Нехай зараз тут залишається Коля Львович і смикає це павутиння за ниточки. Я втомився. Я навіть більше хочу спати, ніж їсти.

Але двері відчиняються, й мені на очі з’являється Коля Львович із заклопотаним виразом обличчя.

— Пане президенте, у вас сьогодні вечеря!

— З ким?

— З Майєю Володимирівною.

Мені бракує слів. Насправді вони є, але в мене немає ані найменшого бажання потім довго полоскати рота. Ці слова залишають неприємний післясмак. Я просто дивлюся йому в вічі, і з мого погляду напевне зрозуміло, що я про нього думаю.

— Сергію Павловичу, це ж у вас вдома. Лише півгодини. Вона і так у препаскудному настрої. В її спальні згоріла проводка.

— Замінили?

— Ні, для цього потрібна людина, здатна не розголошувати таємницю, а я не можу ручатися за електриків.

— Тоді нехай міністр енергетики міняє власноручно.

— Це ваше розпорядження? — уточнює Коля Львович.

— Так, — киваю я. — I ще одне — якщо завтра світло від лампи буде знову тремтіти, я з твоєю Майєю Володимирівною більше ніколи не буду ні снідати, ні вечеряти!

Голова адміністрації завмирає украй здивований. Його гладенько поголене підборіддя опускається.

— Йди-йди! — Я вказую йому на двері.

76

Київ. Квітень 1985 року. Вівторок.

— Ти чого? — Я здивовано дивлюся Мирі у вічі. — Там же зараз грязюки по коліна!

— Але це дуже важливо, — повторює Мира і занепокоєно дивиться на мої напівчобітки з роз’єднаними змійками. — Потім повернемося до нас, і я тобі їх відмию!

— А хто відмиє мене самого?

— У нас є гаряча вода, — каже вона, а в очах уже не прохання, а благання.

— Авжеж. — Я все ще хитаю головою. — Черга з десяти сусідів!

Проте вже через кілька хвилин я здаюся. I ми спочатку заходимо в гастроном, де вона купує на десять карбованців ковбаси, сиру, булку за дванадцять копійок, коробку зефіру. Вона ще хоче купити барбарисок, але тут я її зупиняю.

— А пити? — запитую я. — Що він буде пити? Чим він буде запивати твою ковбасу?

— А чим ковбасу запивають? — У Мириному обличчі раптом прорізається щось овече, якась природня, чи що, пришелепкуватість.

— Хоча б портвейном. Літом можна й пивом, але зараз зима!

Мира роздумує якусь мить, потім підходимо до винно-горілчаного прилавка. Вона зосереджено перераховує дрібні гроші на долоні, потім підводить очі й обережно, з очевидним нерозумінням справи, блукає поглядом по пляшках. Тут вона безпорадна, як немовля.

— Ось цю. — Вказую пальцем на пляшку. — Її треба брати.

До Поштової площі доїжджаємо на метро. Далі пішки. Кульок із не зовсім сухим пайком несу я, обережно минаючи калюжі на набережній.

На Пішохідному мості все ще ожеледиця і дме вітер.

Іду і подумки чортихаюсь. Мені чомусь не віриться, що цей «турпохід» до Давида Ісааковича завершиться без жертв. I чому їй припекло йти до нього саме сьогодні? Ну добре, він її батько. Але ж сама казала, що вони не бачились уже кілька років. Могла б дочекатись і справжньої весни.

— Слухай, а в нього що, сьогодні день народження? — запитую я, «прислухаючись» правою рукою до ваги сумки з їстівними гостинцями.

— Ні, — відповідає вона.

Я, так і не позбувшись свого не дуже приємного збентеження, посковзуюсь і падаю. Праве стегно відразу починає боліти. Добре, що встиг підняти сумку, інакше старий дійсно отримав би сухий пайок.

Давид Ісаакович більше ніж здивований. Він спантеличений. Він дивиться дочці у вічі шукаючим, метушливим поглядом.

— Щось сталося? Мама захворіла? — Його тихий голос тремтить.

У землянці напрочуд тепло. Я бачу, що вгорі торець грубки-буржуйки розпечений. Поруч на долівці — кілька полін, вірніше — полінець.

— Ми тут... — Мира засоромлено підшуковує слова, водить поглядом, як праскою, по землянці. Повільно і спантеличено. Зупиняє погляд на сумці в моїй руці.

— Ми тут дещо принесли. — Вона забирає в мене сумку і простягає батькові.

Він зазирає всередину, і знову якісь запитання починають гніздитися у складках зморщок на чолі та скронях.

— Яке сьогодні число? — запитує Давид Ісаакович.

— Четверте, — відповідаю я.

Кінець кінцем старий заспокоюється і жвавішає. Починає метушитися: ще б пак — у гості завітала єдина улюблена дочка!

Ми виставляємо харч на стіл. Нарізаємо ковбасу. Давид Ісаакович виставляє три склянки й розливає портвейн.

Усе начебто нормально, але мене гризе сумнів. Я не можу зрозуміти, навіщо Мирі закортіло серед будня, в таку негоду, волоктися самій і тягнути мене на Труханів острів. Втім, старий радий. Це також важливо.

І ось, після першого прожовування шматків лікарської ковбаси, після першого портвейнового тепла, що розійшлося солодкуватим пощипуванням по роті, Мира раптом каже:

— Тату, ми з мамою їдемо в Ізраїль!

Давид Ісаакович відразу закашлявся. Довелося його рази зо три ляснути по спині.

— Ти лише не бійся, — торохтіла Мира, поки старий вертався до тями, відновлював дихання. — Там так само, як у Криму, море й гори. Нам там буде добре.