Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— Нарешті! — вигукнула вона, підскакуючи на ноги. — Ходімо, всі вже давно чекають на тебе.

— Та невже?

— Авже-е-еж, — протягнула Емма, театрально підкочуючи очі під лоба. Схопивши за руку, вона потягнула мене за собою. Я аж підстрибував від нетерпіння і радісного збудження — не лише від її дотику, а й від думки про день, що чекав мене попереду, день, сповнений нескінченних можливостей. Хоча за тисячами суто поверхових ознак він мав бути схожим на день учорашній — дутиме той самий вітерець, гойдатимуться ті самі гілки, — мої відчуття, мої емоції протягом цього дня неодмінно будуть інакшими. Й дивні діти — вони теж будуть інакшими, новими. Вони наче маленькі боги у цьому дивовижному маленькому раю, а я їхній гість.

Ми мчали через болото та ліс так швидко, немов спізнювалися на важливу зустріч. Коли ми добігли до будинку, Емма повела мене до тильного двору, де вже спорудили невеличку дерев’яну сцену. Метушилися дітлахи, забігаючи до будинку та вибігаючи з нього, тягнучи декорації, застібаючи на ходу піджачки та розцяцьковані святкові костюми. Поруч розігрувався невеличкий оркестр, що складався з акордеона, пом’ятого тромбона та музичної пилки, на якій грав смичком Горацій.

— А це що таке? — спитав я Емму. — Ви готуєте виставу?

— Невдовзі побачиш, — відказала вона.

— А хто в ній гратиме?

— Сам побачиш.

— А про що ця вистава?

Замість відповіді Емма мене вщипнула.

Свиснув свисток, і всі кинулися займати місця в ряду складаних стільців, виставлених напроти сцени. Тільки-но ми з Еммою всіслися, як підняли завісу. За нею всі побачили солом’яний бриль, який наче висів у повітрі над костюмом у червоно-білу смужечку. Я збагнув, що то Мілард, лише тоді, коли почув його голос.

— Пані та панове! — радісно вигукнув він. — Мені надзвичайно приємно представити ще не бачену в історії виставу! Вона відзначається неперевершеною сміливістю, новизною і таким довершеним мистецтвом магії, що ви просто очам своїм не повірите! Шановна добропорядна публіка! Представляю вам виставу «Пані Сапсан та її дивні діти»!

Публіка вибухнула гучними оплесками. Мілард шанобливо торкнувся вершечка свого капелюха.

— А тепер я продемонструю вам наш перший ілюзіон. Пані Сапсан власною персоною! — Мілард пірнув за куліси і за мить з’явився з накидкою в одній руці та сапсаном — у другій. Він кивнув оркестру, і той з присвистом та хрипінням зацигикав якусь бравурну мелодію.

Емма штовхнула мене ліктем.

— Дивись уважно, що буде, — прошепотіла вона.

Мілард поставив сокола на сцену, зняв з руки накидку і звісив її униз, затуливши птаха від публіки. А потім почав зворотний відлік:

— Три, два, один!

При слові «один» я почув вже знайоме лопотіння крил і за мить побачив голову пані Сапсан — її людська голова вигулькнула над покривалом під шалені оплески публіки. Її волосся було скуйовджене, і над покривалом виднілася лише її голова та плечі: напевне під покривалом вона була оголеною. Вочевидь, коли ти перетворюєшся на птаха, одіж стає зайвою, бо заважає польоту. Взявши покривало за краї, директорка цнотливо загорнулася у нього.

— Пане Портмане! — сказала вона, дивлячись на мене зі сцени. — Я така рада, що ви повернулися. З цією маленькою виставою ми колись, у спокійніші дні, їздили в турне по континенту. Сподіваюся, для вас вона стане повчальною.

І після цих слів пані Сапсан театрально й величаво покинула сцену і подалася до будинку, щоби вдягнутися.

Один за одним діти виходили на сцену, і кожен — з власним номером. Знявши свій смокінг і, таким чином, ставши повністю невидимим, Мілард жонглював скляними пляшками. Оливія зняла свої свинцеві черевики і виконувала на брусах вправи, непідвладні дії земного тяжіння. Емма творила вогонь, ковтала його, а потім вивергала, наче той дракон, ані разу не обпікшись. Я захоплено аплодував так, що у мене аж долоні почервоніли.

Коли Емма повернулася, я в неї спитав:

— Нічого не розумію. Ви що — отак і виступали перед людьми?

— Аякже.

— Перед звичайними людьми?

— Звісно, перед звичайними людьми. А навіщо дивним людям платити гроші за номери, котрі вони самі в змозі продемонструвати?

— Але ж хіба ви не боїтеся викрити себе?

Емма самовдоволено чмихнула.

— Ніхто не запідозрює ані краплини, — відповіла вона. — Люди ходять на розважальні вистави, щоби подивитися на трюки, фокуси й таке інше, тому публіка вважала, що ми показуємо трюки.

— Тож ви ховалися у всіх на виду.

— До речі, саме таким чином дивні люди колись заробляли собі на життя, — пояснила Емма.

— І ніхто й ніколи не попався?

— Час від часу який-небудь йолоп заходив до нас за лаштунки, але на цей випадок ми завжди мали силача-викидайла, щоби викинути за шварок надміру допитливих. До речі — про вовка промовка!

У цю мить якась мужоподібна дівчина витягнула на сцену брилу завбільшки з невеличкий холодильник.

— Може, вона й не надто кмітлива й дотепна, — прошепотіла Емма, — зате має добре серце і ладна віддати власне життя за своїх товаришів. Ми з Бронвін — подруги нерозлийвода.

Хтось передав по колу стос рекламних карток, за допомогою яких пані Сапсан колись заохочувала глядачів на виставу. Коли цей стос дійшов до мене, то верхньою у ньому виявилася фотографія Бронвін. На ній вона стояла босоніж, виклично дивлячись крижаним поглядом у об’єктив. А на звороті великими літерами було виведено: «Надзвичайна дівчина-силач зі Свонсі!»

— А чому вона на фото не піднімає брилу, як робить це на сцені? — поцікавився я.

— Вона була не в настрої, бо Пташка змусила її для знімку вдягнутися «по-дівчачому». І тому відмовилася не те, що брилу, а й навіть сірникову коробку піднімати.

— Схоже, що вона також принципово не взувається.

— Так, зазвичай не взувається.

Тим часом Бронвін витягнула кам’яну брилу на середину сцени і на якусь мить зупинилася, уставившись поглядом на публіку, наче хтось скомандував їй зупинитися для більшого театрального ефекту. А потім нагнулася, обхопила камінь своїми ручищами і повільно підняла його над головою. Всі загуділи й зааплодували з непідробним ентузіазмом, хоча діти, вочевидь, уже бачили цей номер сотні разів, не менше. Я почувався як під час зборів вболівальників футбольної команди зі школи, до якої я не ходив.

Бронвін позіхнула і, взявши важучу брилу під руку, пішла. Замість