Читати книгу - "На другому березі"

хай кличе вищим вітром дихать,

мірилом вищим мірять, міцніш в людину вірить!

В атаку сунуть чоти[75] строф, наїживши багнети рим,

слова ціляють влучно, кожне точне, кожне вогнепальне,

коротко й різко, раз у раз, рокоче строф хорунжий – ритм,

колона пісні йде в розстрільній на екстази шанець дальній,

щоб про бійців незламно вірних стати гідною співати.

Тоді наструнко салютують строфи мужності й посвяти!

СЛОВО ПРО АЛЬКАЗАР

День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі,

день сороковий брат на брата накладає хижу руку.

Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.

Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,

б’ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч.

День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім.

Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть

порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.

Не шкура вже – кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі,

зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям,

лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто.

Задиханий, вривчастий токіт мітральєз[76] на мить не щухне.

До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть,

і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.

Толедо на сімох узгір’ях, на червоній кручі Тахо,

це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.

Земля – червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом,

пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.

В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,

де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,

тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.

Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,

трава колюча – ворса на кожухах скель слизька від крови.

Лежать покошені тіла – рясні джерела з них булькочуть,

джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула,

в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі,

фонтан піску плює петарда, крові млява, тьмяна п’янкість,

на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка.

Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів

видзвонює покутню псальму, свій пустельний «Dies irae»,[77]

і хор гармат, виригуючи з гирл свій олив’яний спів,

погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.

На морі полум’я міцне судно – незламний Альказар

в тюльпанах тисячі експльозій,[78] в квітах, зрослих з динаміту,

в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,

на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту.

В росі вогненній миє мармурово-кам’яне обличчя,

щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величним.

Жовтень, 1936

КОЛИСКОВА

Вузли доріг затиснуті на горлах сіл. Знов сняться сни минулі.

Сідають дні, мов птахи, на хатах і розгортають крила вітру.

Скриплять колиски: «Синку, спи, накрию сном тебе, мов листям мирту,

лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у лісі з’їсть, ой люлі!»

Співає на шляху піхота: «Не стелися по землі, барвінку!»

Пан сотник лютий: «Покрутило б язики вам, покручі прокляті!»

Царило у мідь дороги, мов у жовтий бубон, сонце дзвінко,

кийки проміння б’ють червоним верблем у калюж рудяві лати.

Під спів піхоти сходить вечір. Ще в розприслім сонці сяє зброя.

Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків. Ніхто не будить

розквітлих квіттям снів дитячих, і не бачили, не знали люди,

коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.

НА ТРИ ШЛЯХИ

На три шляхи за лисогори, за високорівню ворог відступає.

Лежить на білій плахті снігу сонце – стяг попоротий від куль.

Мов сторожі кордонів пітьми, ждуть горбатодзьобі круки свого паю,

хоч лижуть ще червоні язики з розжеврених до краю дул.

Ще металеві горла літаків серед прокльонів клекоту і гулу

викрикують у світу сторони чотири свій прощальний спів,

і ллється сніг, мов синій лій, у ззеленілий та дірявий сонця тулуб

і, мов печать, значить, застигши синім воском на очах мерців.

Ще з літака мов із відра в казан долини ллється струм вогню густого,

аж вцілений літак, мов птах проколотий, хитнеться й затремтить.

В станицю до вождя телефонує з поля бою Янгол перемоги,

з-над звітів, мап і планів постать згорблена підводиться на мить.

«Тут бойовище, пане генерале, так, це я!» – телефонує Янгол.

«Мій вірний, любий друже!» —

дзвонить відповідь зворушена вождя.

Стає, у записник історії кладе свій підпис твердо, креслить дату.

Виходить із квартири й дивиться на дальній звечорілий шлях.

СТЯГИ В КУРЯВІ

Гудки патруль над ранком дзвонять в білім місті.

Збудившись, леви з грив стрясають зорі й сніг.

Порожні сині площі в мряці золотистій

колишуться, мов птахи, і біжать з-під ніг.

Дівчата, що вночі в снах ясних розцвітали,

в устах почувши терпкість ранку й свіжу синь,

здригаються, як промінь сонця в око жалить,

долонями взиваючи останню тінь.

Мов піна на тарелях, сонний сніг на площах,

гудки, мов кулі в скло, влітають до кімнат.

Як шаль, дівчатам шиї обвиває острах,

піднявшися з прогалин думки, з серця дна.

Аж сонце, що промінням чеше гриви левів

й оливою мастить їм вигнуті хребти,

відвернеться. Так око неба коралеве

подивиться тривожно, чи й кудою йти.

Знічев’я бризне постріл перший, другий, третій…

І сонце – крапля ртуті в неба синім склі —

сполохане, хитнеться й, тремтячи у леті,

униз покотиться в подертий стяг землі.

Розприснеться й гарячим лоєм на обличчях

холоне, як людьми закрутить наглий вир

і сивим клоччям диму куряться рушниці,

випльовуючи кусні сонця з ситих гирл.

Летять з горбатих мурів постріли, мов щиглі.

Ой, поцілує куля ніжно лева в рот!

І тепле оливо в левиних пащах стигне,

аж продереться день – розрізане шатро.

Вирують вулиці – скажені каруселі,

і юшка олива в котлах димучих площ

булькоче і кипить, немов смола пекельна,

завернутий

з землі у небо

смаглий дощ.

Коли стає густа заслона мряки тонша,

мов нетлі, виринають постаті з димів,

і виплюті з землі угору кусні сонця

вплітаються

у дальній

клекіт

літаків.

Принишкли, наче листя, люди занімілі,

мов клин, в куль тьму впоровся навіжений марш,

аж площі закрутилися,

зірвались,

полетіли

у небо!

Бачиш:

наші йдуть,

це

прапор наш!

СЛОВО ПРО ПОЛК ПІХОТИ

Ми молодість тверду і кучеряву

складаємо, мов прапор, на лафетах.

У куряві цілує очі слава,

горять на небі кулі і комети.

Змішалися, у куряві склубившись,

статуї й люди перед арсеналом.

Ми, на багнети сонце настромивши,

виходимо нестримно