Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

Бандерівське керівництво, попри те що офіційно відмежувалося від створюваної дивізії, яку вважало боротьбою українців за чужі інтереси, не цуралося використовувати цю формацію у війні з поляками. В одній із підпільних інструкцій з лютого 1944 р. чітко вказувалося: «Використовувати «СС Дивізію Галичина» до боротьби з большевицькою партизан­кою й польськими бандами на українських землях». Як свідчать документи українського підпілля, німці не раз залучали дивізійників до пацифікаційних акцій проти поляків, що часто йшло на руку українцям.

«4.3.(або 6.3) 44 р. українські СС-и, ― інформує один зі звітів за весну 1944 р., ― винищили польську колонію Завонє, яка була осідком і твердинею польсько-большевицьких банд. В акції вбито около 300 людей, село спалено. Знайдено дуже багато зброї й амуніції».

У польському звіті за квітень 1944 р. ідеться про спалення вояками дивізії села Ясениця Польська повіту Кам’янка Струмилова.

Про небезпеку залучення до протистояння солдатів дивізії інформували керівництво і польські підпільники.

«У Східній Малопольщі, ― читаємо в одному зі звітів, ― прихід на цю територію Дивізії СС створює небезпеку нової хвилі вбивств. Настрої дивізії не залишають щодо цього жодних сумнівів. Тамтешнє населення бачить порятунок у швидкому радянському просуванні».

Польська сторона і собі максимально покладалася на допомогу червоних партизанів, які дедалі частіше перетворювали польські поселення на опорні пункти своєї діяльності. У свідченнях радянського партизана Василя Свириди так описано їхнє ставлення до поляків: «Червоні партизани до поляків ставляться прихильно. Поляки їх гостять, дають точні інформації і зв’язкових. Зате червоні партизани заборонили грабувати поляків. Звичайно, коли червона розвідка входить до села, то в першу чергу заходять до поляків, а ці дають їм точні інформації про село, українських партизан, організацію, німців. В польських селах не розоружують поляків, а ще їм лишають зброю. Свирида твердить, що в Вітциню їх командир залишив полякам 4 фінки (до кожної 500 штук набоїв) та 1 кріс і 4 гранати. Поляки села Вітциня намовляли червоних, щоби помогли знищити село Ремезівці, де перебувало багато українських партизан».

Співпраця польського підпілля та АК з радянськими партизанами активізувалася навесні 1944 р.

«Польське населення і польське підпілля, ― читаємо у повстанському звіті за березень, ― входить в контакт з більшовицькими бандами та старається за їх поміччю нищити українські села. 13.III польські боївкарі проводили більшовиків по селі Горпині і забирали в наших селян харчеві припаси. Опісля напали на хату станичного, хотіли його вбити, однак йому вдалося втекти. На польськім протиукраїнськім вічу в селі Язениця Польська були запрошені поляками представники більшовицьких банд. Поляки жалувалися перед більшовицькими бандитами, що українці з села Язениці Руської спалили польське село Бербеки. По вічу поляки провадили більшовиків до села Язениці Руської і поінформували їх, котрі хати свідоміших українських селян пограбувати».

Один із чільних діячів польського підпілля Галичини Адам Островський пояснює активізацію такої співпраці прямими вказівками коменданта АК на Львівський регіон Філіпковського.

«В березні 1944 року Червона армія вигнала німців з Тернополя, і звідти до нас почала поступати інформація, що українських націоналістів радянська влада репресує, і, навпаки, поляки таким репресіям не піддаються. Філіпковський різко змінив своє ставлення до радянського уряду і навіть віддав по своїй периферії розпорядження про повну спів­працю польських загонів АК із загонами радянських партизан».

Польські підпільники часто використовували антиукраїнські провокації з метою спрямувати радянські репресії не лише проти членів ОУН та УПА, але й щодо цивільних українців. Про один із таких випадків, що стався 28 березня 1944 р. в селі Гори Стрийковецькі, розповідають матеріали архівно-кримінальної справи № 16367 у Галузевому державному архіві СБУ.

«28 березня 1944 року в умовах прифронтової смуги, ― читаємо у постанові про припинення справи, ― за необ’єктивною інформацією частини польського населення с. Гори Стрийковецькі про причетність українців-чоловіків села до ОУН без жодної правової основи і оформлення однією з радянських військових частин було розстріляно 29 громадян села Гори Стрийковецькі і навколишніх сіл. Про причини і перебіг даної акції свідок Нагай Є. В. повідомив, що жителі польської національності Брильський Гнат, Робак Стах, Крижановський повідомили командуванню однієї з передових частин радянської армії наклепницьку інформацію про те, що ніби чоловіки-українці з села Гори Стрийковецькі симпатизують ОУН, відмовляються служити в Радянській армії, а у випадку бою можуть виступити на боці німців. 28 березня військовослужбовці невідомої частини зібрали спочатку всіх молодих чоловіків села, потім відпустили осіб польської національності, а згодом чоловіків-українців, що залишилися, розстріляли за селом».

Часто співпраця поляків із радянськими силами лише посилювала конфлікт з українцями, підставляючи польські села під удари українських повстанців. Атаки УПА на село Ганачів, про які йшлося вище, за свідченнями Островського, стали приводом для гострих дискусій у середовищі польського підпілля щодо доцільності подальшої співпраці з червоними. Окремі теренові командири вимагали його припинення від Філіпковського, проте той так і не змінив своєї думки.

Серед документів українського підпілля знаходимо чимало даних про співпрацю поляків із радянськими партизанами чи військами під час наступу. Аналогічні матеріали є і про співробітництво польських підпільників з угорськими військами. Учасник польського загону з цього приводу зазначив, що «в результаті угоди, укладеної представниками АК з угорцями, ліквідаційним загонам АК було надано право робити необмежену кількість бандитських нападів на українські села. Після цих переговорів в нападах на українські села брали безпосередню участь і угорські солдати, які разом з учасниками АК займалися грабунком українського населення».

Своєрідним фокусом трагедії польсько-української війни, у якому перетнулися практично всі чинники конфлікту, стали події в селі Гута Пеняцька. «24.2.44 р. українські СС-и знищили до тла центр польського бандитизму с. Гута Пеняцька. Всіх мужчин розстріляли, жінок здесяткували [39]», — так украй лаконічно описує трагедію звітодавець українського підпілля. Село згадано в документах ОУН ще напередодні, зокрема, тут знаходимо інформацію про перехід великої групи радянських партизанів (близько шестисот осіб, серед яких, до речі, і згадуваний вище Василь Свирида) в околиці населеного пункту. У Гуті Пеняцькій загін поповнився за рахунок уведення до своїх лав місцевих поляків, після чого почав активну діяльність, зокрема, нападаючи на довколишні українські села.

«Під час перебування в Гуті Пеняцькій, — згадує один з керівників радянських партизан Борис Крутіков, — до нас приєдналася велика група учасників львівської «Народної Гвардії» імені Івана Франка [40], якою керував І. П. Курилович.

Через місцеве населення ми встановили зв’язок з молодими поляками, які були привезені із західних районів Польщі і служили у спеціальному батальйоні, що охороняв залізничні об’єкти на станціях Золочів і Броди. Після переговорів з представниками цього батальйону майже 100 осіб озброєних поляків також приєдналися до нашої групи. Наприкінці лютого, вночі в Гуту Пеняцьку прийшов партизанський батальйон з’єднання С. Ф. Малікова під командуванням Б. Д. Коржаневського».

Проте безпосереднім приводом для нападу на село стало вбивство радянськими партизанами кількох німецьких вояків. Деталей акції, яка стала приводом для знищення села, Крутіков не подає, попри те що мав брати в ній участь. «Після того як партизани залишили Гуту Пеняцьку, банди націоналістів намагалися оволодіти Гутою і знищити польське населення. Але їм це не вдалося. Тоді вони натравили на Гуту німців».

Партизани відступили, а німці свою помсту здійснили руками українців, вояків добровольчих полків СС.

Згідно з різними даними істориків, загинули від 700 до 1200 поляків. Така велика