Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

24.08 19.00

Стрілецька рота 39-го батальону територіальної оборони Дніпропетровської області потрапила в оточення неподалік від Іловайська на Донеччині. Про це повідомив «Лівий берег» із посиланням на слова командира роти Юрія Рунова, який вийшов на зв’язок по телефону.

За словами ротного, його бійці, що опинилися в котлі, оточені саме силами російських військових. На них «напирають» із боку Кутейникового, а позаду в них – Іловайськ. Рунов підкреслив, що рота терміново потребує допомоги.

А от виконувач обов’язки комбату Пасічник на той момент уже знав про оточення. Йому подзвонив товариш-офіцер і повідомив, що і 28-ма механізована бригада, і 5-й батальйон тероборони «Прикарпаття» після довгих обстрілів агресором із важкої зброї їхніх позицій і подальшого ультиматуму, який пред’явили російські військові, покинули місця свого розташування, тим самим повністю відкривши тили українського угрупування під Іловайськом. Замикаючи кільце через російсько-український кордон через села Моспине і Новий Світ на Кутейникове висунулися великі сили противника. Про це в штаб АТО неодноразово доповідала розвідка – великі колони військової техніки та живої сили проходили на відстані десяти метрів від бійців, що причаїлися в лісосмузі. Проте в штабах доповідям про вторгнення російських військ вірити відмовлялися. «Не сцяти! – наказували сміливі штабісти. – «Триматися!» – казали генерали, і підіймали чергову склянку віскі за нові погони та ордени.

Гарно повечерявши, Слава поставив у машині на зарядку телефон і відеокамеру, і спокійно пішов у бліндаж почаювати. Він любив такі тихі вечори на війні, де доля тебе часто зводить з неймовірно цікавими людьми, з якими запросто можна обговорити все, починаючи з рецепта печеної в багатті картоплі до останньої статті про Україну в The Guardian, прочитану в оригіналі. У Слави, незважаючи на обстріли, був прекрасний настрій – життя налагоджувалося, матеріал обіцяв бути шикарним, а обстріли – так після Пісок йому не звикати. Слава якраз зробив собі улюблений бутерброд із салом і цибулею і хотів розповісти бійцям про своє відрядження під Донецьк, як неподалік раптом гупнуло: гууууп! Бійці перезирнулись: може, зальотний? Але одразу зверху посипалося, наче баскетбольні м’ячі, що кинули з великої висоти на дерев’яну підлогу: гуп-гуп-гуп-гуп-гуп-гуп! «У мене ж відеокамера в машині!» – Слава підскочив і, не звертаючи уваги на осколки, що свистіли навколо, помчав рятувати апаратуру. Він устиг забрати і телефон, і камери, і рюкзак із речами, і навіть навіщось поставив машину на сигналізацію.

Почалася справжня канонада. Їхні позиції обстріляли кілька разів по колу. Іноді Слава чув, як відповідають українські гармати, але їх відповідь звучала посеред божевільного завивання мін і снарядів по-сирітськи безвихідно, як звучить голос кинутого у воду цуценяти. Перший обстріл тривав близько години, потім настала перерва, після чого обстріл продовжувався чотири години. У бліндажі, розрахованому на місць шість-сім, сховалося чоловік двадцять, та на тісноту не звертали уваги: всілися, вляглися, обіперлися один на одного, підперли собою стіни. Спочатку всі – і бійці, і журналісти – збуджено слухали обстріл, сподіваючись на скору тишу, та коли стало зрозуміло, що стрілятимуть довго, у солдат у руках з’явилася пляшка джину. Бійці відпивали алкоголь з горла великими ковтками й одразу ж закурювали сигарети. Вони швидко сп’яніли, наразі це й було їх метою. Пару мін влучили безпосередньо в бліндаж, і якби той не був таким міцним, ранком звідти б витягнули двадцять «двохсотих». А так лише верхні колоди розкололися на декілька частин, і всередині людей трохи притрусило землею. Але це було дуже страшно: стиснуті, зменшені в одну живу масу люди, кожної секунди земля здригається від нових вибухів, нічого не чутно і не видно. І те, що ти виживеш, в ці миті видається невдалим жартом.

Зранку, трохи поспавши поміж закінченням обстрілу і світанком, Слава, переступаючи через бійців, що спали мертвим сном, виліз із затхлого бліндажа на свіже повітря. В ніс ударив запах гару, в повітрі носилися чорні пластівці. Все навколо було розбито і спалено: дерева, кухня, транспорт, техніка, більшість укріплень. Тринадцять людей загинуло в ту ніч, у тому числі й офіцер, що підібрав журналістів у Старобешевому і привіз сюди. Семеро солдатів намагалися погасити пожежу на вантажівці з боєкомплектом, у цей час у вантажівку потрапила міна – їм усім відірвало голови. Автомобіль Слави перетворився на купу дірявого обгорілого металобрухту, схожу на кухонну терку, на якій можна сікти моркву або капусту. Однак на тлі людських смертей втрата автомобіля видавалася дрібницею.

– Йдіть звідси, – порадив журналістам Пасічник. – Занадто небезпечно. Зараз знову може початися.

Вони зібрали свої нехитрі наплічники й апаратуру і пішли до Многопілля. Що робити далі, було не дуже зрозуміло – навколо тривали бої, машина згоріла, мобільний зв’язок постійно зникав. За порадою Пасічника вони знайшли школу, де з недавнього часу базувався штаб генерала Хомчака. Після бліндажа шкільний бетонний підвал видався п’ятизірковим готелем. Тут журналісти нарешті відчули себе більш-менш у безпеці, але ніхто не розумів і не міг підказати, як їм звідси тепер вибиратися.

– Хто знає, коли це закінчиться…

– Хто знає, коли це закінчиться?

Ніхто не знав, коли це закінчиться.

Зате військові не сумували і виконували свою роботу в бадьорому робочому настрої: починався обстріл – бігли в укриття, лунала команда «до бою!» – вискакували до гармат і стріляли у відповідь, доки ще гармати залишалися неушкодженими. Так тривало всю ніч. Як назло, годині о другій, коли бійці знаходилися внизу, Славку приспічило. Він трохи потерпів, однак організм вимагав, і він піднявся по східцях і по запаху знайшов туалет. А потім не втримався і визирнув на вулицю. Там стояла мертва тиша. Пейзаж, який підсвічував місяць, атмосферно нагадував комп’ютерну гру «Клич Прип’яті»: перетворені на попіл будинки, зламані навпіл, як сірники, тополі та стовпи електромережі із зірваними й обвислими дротами. Та, на відміну від комп’ютерної гри, тут не можна клікнути на мишку і підключитися до іншої реальності.

Зранку не стріляли. Поснідавши на скору руку одним сухпаєм на трьох, журналісти, мружачи очі під яскравим сонцем, вийшли на подвір’я – і заклякли від переляку. Прямо на них чорним довгим дулом дивився російський танк Т-72Б3. Слава легко міг відрізнити цю модифікацію від українського зразка.

– Все нормально, хлопці! Це – трофей! – закричав їм офіцер-танкіст, який якраз уважно оглядав танк і цокав язиком. – Дивіться, як дивно, – він показав на броню, – тут і дві білі смуги, як ми маркуємо свою техніку, і біле коло, як у сепаратистів. До чого б це?

Він