Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Командує на 3906 командир стрілецької роти старшина з позивним Пасічник. Цей спокійний, впевнений у собі чоловік зі специфічним почуттям гумору знається на війні. «Якщо почуєте команду «вогонь» – одразу ж тікайте в бліндаж!» – радить він київській знімальній групі, яка щойно прибула в розташування.
Халепі, в яку потрапили столичні журналісти, важко позаздрити. Журналіста Єгора, оператора Тараса і журналіста Ростислава, що згодився водієм поїхати в зону АТО на власній машині, на «штурм Іловайська» запросив комбат «Дніпра-1» Юрій Береза. Як і домовлялися, 23 серпня хлопці приїхали з Києва до Старобешевого, де й просиділи в машині близько двох годин на колі в центрі міста, марно намагаючись зв’язатися по телефону з комбатом. Ситуація виходила дурна і незрозуміла – начебто існувала домовленість батальйону з телеканалом. Є редакційне завдання, однак куди їм їхати, якщо навколо – війна? Де шукати того Березу? Хлопці нервували, говорили ні про що й обговорювали, що робитимуть, якщо комбат на зв’язок не вийде.
– Може, він на завданні?
– Може, і на завданні. Та, напевно, він мусив би комусь доручити нас зустріти, хіба ні?
– Можливо, він і доручив. А з тією людиною щось сталося. Війна все ж таки.
– Добре, нехай і так. А нам-то що робити? Ми не знаємо, зустрінуть нас чи ні, ми не знаємо, куди їхати, ми нічого не знаємо і на нас тут ніхто не чекає. Хіба що місцеві якось дуже підозріло на наші київські номери поглядають. Здадуть зараз сепарам, оце буде нам весело!
– Я не знаю, Славо! Повертаємося до Києва?
– О, дивися, до нас ідуть! – і дійсно, зупинилася машина, коричневий «ланос», з якого вийшли троє людей у військовій формі.
– Сепари?!
– Та звідки мені відомо? На них же не написано!
– Ні, думаю, що наші. Бачу на пряжках ременів тризуби.
Військові підійшли до машини, заглянули у відчинене вікно.
– Доброго дня. Ви хто такі?
– Журналісти з Києва. Телеканал «Еспресо ТБ».
– Маєте документи?
– Звісно.
– Так, добре. А чому тут так довго стоїте? Люди турбуються… Що саме в Старобешевому знімаєте?
– Ми на редакційному завданні. Нас комбат «Дніпра-1» повинен був зустріти, але він слухавку не бере. Не знаємо, що й робити тепер. Стоїмо, чекаємо невідомо чого.
Військові коротко порадилися між собою:
– Їдьте за нами. Якщо Береза вам зателефонує – добре. А якщо – ні? А тут залишатися небезпечно, можуть убити.
– Убити?
– Ну так, убити. Оперативна ситуація за добу дуже загострилася. Так що давайте за нами, ми вас у 39-й батальйон відвеземо, поближче до штабу Сектору. Там бліндажі, кухня, якось надійніше буде. І Береза там, у Многопіллі, поруч зовсім.
Журналісти посміхнулися:
– Ну, якщо кухня – це міняє справу! Не додому ж нам повертатися.
– Ви тільки тримайте дистанцію метрів двісті. Якщо нашу машину підірвуть або обстріляють, щоб відійти встигли. Зрозуміло?
Ось так вони і потрапили до Пасічника. Не поспішаючи, поставили намет, розклали речі й прилягли відпочити, дуже втомилися. Як приємно, заплющивши очі, вдихати запах сухої трави, зняти взуття і поворушити пальцями. Як приємно засинати в тихому наметі, в тіні дерев, після довгої дороги по розпеченому асфальту під відкритим сонцем, продовжуючи уві сні похитуватися на поворотах. Алілуя! Їх розбудив спочатку несамовитий крик «вогонь!», а потім – гучний вибух. Не розібравши спросоння, що і як, всі троє, як і радив комбат, кинулися до бліндажа. Снаряди розривалися метрів на триста далі, але ніхто не міг гарантувати, що через мить вогонь не перенесуть сюди.
У невеличкий бліндаж напхалося людей із двадцять. Бійці навперебій говорили, що обстріли почастішали буквально днями – били з усіх боків, у тому числі, і безпосередньо з Іловайська. Слава роззирнувся. В мас-медіа часто говорили, що укріплення українська армія будує погано, але цей бліндаж виглядав дуже надійно, колоди лежали в кілька накатів.
– Так, тут міцно замурували, за наукою, – запевняв журналістів, стукаючи прикладом по стелі, Діма Коршунов. – Такий бліндаж повинен навіть пряме влучання витримувати.
– Еге ж! Пасічник каже, що будувати бліндажі – це єдине, що ми в армії навчилися нормально робити, – сміялися бійці. – Є чим пишатися!
Ніч пройшла спокійно, без обстрілів, як і перша половина 24 серпня – Дня Незалежності. Журналісти знімали окопи, техніку, солдатський побут, навіть самі стрельнули «на камеру» з гармати. Окрім 39-го тербату тут частково базувалася 93-я бригада, по Многопіллю також ходило кілька бійців «Донбасу» і «Дніпра-1», тут же стояли два танки, вантажівки і гармати.
Було на диво тихо, хоча весь день з боку Старобешевого валив густий чорний дим, бухкала артилерія, чулися відголоски бою з Іловайська. Бійці подейкували, що сьогодні ранком поміж Кутейниковим і Осиковим росіяни зім’яли і повністю знищили кілька підрозділів 51-ї бригади, і тепер ворог заходить зі спини і бере їх в оточення. Однак жодних команд відступати або будувати кільцеву оборону зі штабу не надходило – в Києві гримів святковий військовий парад: генерали отримували з рук Президента України нагороди, по Хрещатику під аплодисменти рівними рядами з новенькими автоматами марширували підрозділи Нацгвардії із піднятими догори підборіддями, впевнено гурчали двигунами модно закамуфльовані колони бойової техніки. Проте звідси, фактично з передової, парад сприймався як видовище бридке, здавалося, що Київ, Україна, звичайне життя, родичі і друзі знаходяться на іншій планеті. Мобільний зв’язок із іншою планетою в другій половині дня став нестійким, інтернет з’являвся час від часу, і Слава, клацаючи телефоном, марно намагався зрозуміти, на якому вони зараз світі. Якби в той вечір йому пощастило з пошуком інформації трохи більше, і він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іловайськ. Розповіді про справжніх людей», після закриття браузера.