read-books.club » Пригодницькі книги » Басаврюк ХХ 📚 - Українською

Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

192
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Басаврюк ХХ" автора Дмитро Білий. Жанр книги: Пригодницькі книги / Сучасна проза / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 43 44 45 ... 47
Перейти на сторінку:
ті вже не совалися у плавні, — пам’ять про роти й батальйони, які без сліду зникали серед цих зелених лабіринтів, дечому навчила. Тепер дві батареї щодня гатили навмання по безкінечному лісі очерету. Найгіршим було те, що увірвався зв’язок зі станицею, яка стільки років годувала й одягала, постачала нові лави непримиренних бійців. Що зараз там відбувалося, ніхто з повстанців не знав. Станичники вже з осені минулого року приносили все менше хліба. Останній раз до повстанців пробрався немолодий вже козак Гончар зі звісткою, що станиця вимирає з голоду. Він казав про суцільні обшуки і про реквізицію всіх харчів у станичників. Зелені вирішили, що Гончар збожеволів, — червоних ненавиділи, але уявити, що вони здатні на це, не могли, можливо, боялися повірити, щоб не збожеволіти самим. Але голод вже стискував і повстанців. Цього літа риба немов щезла в лиманах, а дикі качки навіть не з’являлися серед очерету.

Пару тижнів тому в станиці спалахнула безладна стрілянина. Зелені не могли повірити, що станичники вдадуться до очевидного безглуздя — піднімуть повстання в оточенні регулярних військ. Але треба було йти на допомогу. Повстанців зустрінули з берега картеччю. Загубивши більшу частину людей, зелені відступили. Тільки й того, що захопили пораненого червоноармійця, який і розповів перед смертю про повстання приречених і про розстріл вмираючої від голоду юрби біля греблі, і про приїзд великого начальника Фельдмана, який особисто керує хлібозаготівлями в цій занадто бунтівній станиці.

Останній тиждень повстанці майже нічого не їли. Серед сімох ще живих, невідомо чому, залишалися сили в Кожуха. Кожен день він, ризикуючи потрапити під гарматний заряд, підпливав до берега й намагався розгледіти хоч щось, що могло б розповісти про станицю. Але станиця замовкла. З куренів, які стояли поблизу берега, ніхто не виходив, тільки червоноармійці ліниво стирчали біля кулеметів та гармат, спрямованих тупими жерлами на поки що не підкорені плавні.

Сутінки вже були зовсім непроглядні, коли каюк Кожуха проскочив крізь очерет у непомітний для стороннього ока прохід і незабаром ткнувся носом у берег. Пересилюючи пульсуючий біль у шлунку, Кожух стрибнув на слизьку землю й тихо промовив:

— Іване, це я.

У відповідь почулося:

— Що там?

Чатовий Іван Коляда, колишній сусід по межі земельного наділу Кожухової родини, відчайдушний кіннотник, лежав на купі сухого очерету за станковим «Максимом». На обличчі, густо замащеному глиною, палали сухотним полум’ям очі. Кожух з останніх сил втягнув каюк на берег. У голові мутилося. Найбільше він боявся, що колись зірветься, віддасться на поталу божевільному почуттю голоду, який роз’їдав його тіло, душу і мозок, покаже своїм людям, що він теж слабкий і смертний.

— Нічого не видно, — коротко кинув у темряву й зайшов у дерев’яні двері землянки. За ним, важко спираючись на свою нерозлучну шашку, ступив і Коляда. Озирнувшись навкруги, Кожух скинув з плеча гвинтівку й почепив її на гак у дерев’яній стіні коло іншої зброї.

Землянка була велика, у минулому пересиджувало тут тяжкі часи й по півсотні повстанців. А таких землянок розкидано було на таємних острівцях ген скільки! Тепер хитливий вогник каганця кидав примарне світло на п’ятьох украй виснажених людей. Рештки станичного воїнства. Біля столу сиділи, немов два брати, Лаврін Гуленко і Тимо— фій Срібний. До 1917 року кращих друзів у станиці не було, потім Лаврін з бригадою Кочубея на Кубані почав нову владу встановлювати, а Тимофій пішов Кубанську Раду захищати. Мав Тимофій на виснаженому обличчі шрам від Лаврінової шашки. Але минули часи і, як в 1929 році, потяглися безмежні вервечки підвід з розкуркуленими, не витримав Лаврін жіночого та дитячого плачу й майнув з повинною головою до зелених. Біля саманної стіни на лаві черкес Ахмет лежить. У землянці було тихо, тільки з прошитих кулеметною чергою легенів черкеса виривався хрип. З кожним видихом на краю чорної бороди видувався кривавий пухир, поголена голова лежала на чорній кошлатій папасі, очі приречено дивилися в чорну стелю. За ними стояли спалені аули, розстріляні роди й недосяжні гори. Життя в його прострілених грудях тримала надія на помсту. Ахмет був кунаком Кожуха. Що тепер міг Кожух для нього зробити?

Далі, у напівтемряві, станичний учитель, просвітянин Василь Кульбачний. Ще три роки тому вивішував у станичному педтехнікумі портрети Шевченка, зустрічав з хлібом — сіллю нових учителів з Києва. Тепер за портрет Шевченка можуть кулю у скроню пустити, а вчителі… Довбають, мабуть, руду в білому й холодному краї.

У сірій киреї гріє свої старі кістки дід Леміш. Скільки дідові років — ніхто не знає. Батько Леміша разом з мовчазними запорізькими братчиками проклав привезеним з — над Чортомлика ралом першу межу, навколо якої станиця й виросла. Висох дід Леміш, як стара жерделя. Білий оселедець над гачкуватим носом, сиві вуса на груди спадають. Скільки молодих та здорових навколо нього кулі та шашки покосили, а його Бог усе для чогось зберігав. Першу рану свою старий Леміш ще до Шаміля від кинджала хіджрета отримав, а останню від картечі червоних.

— Здорові були, козаки! — привітав повстанців Кожух, заходячи до землянки.

— І ти будь здоровий, отамане, — один за всіх слабким голосом відізвався Кульбачний.

— Що там, у станиці? — запитав Лаврін.

— Фельдмана бачив, прикотив автомобілем до батарей, у бінокль на плавні вилупився, жаль, далеко було, побоявся я з гвинтівки схибити, кинджалом би його… А станиця мовчить.

Знов запала тиша, про Фельдмана всі знали. Ще у вісімнадцятому році заявив про себе на Кубані, коли за його мандатами на вулицях Катеринодара хапали молодих дівчат червоноармійці «для націоналізації». А далі, керуючи після Артабекова крайовим ВЧК, не одну тисячу впертих кубанців відправив до потойбічного світлого життя. Тепер Фельдман був поблизу, щоправда, під охороною цілого полку та двох гарматних батарей.

Кожух сів край столу. На столі біля каганця лежала велика, розбухла від часу та вологи книга з читаними та перечитаними, пожовклими та замусоленими грубезними хліборобськими пальцями листами.

Надламаний голос діда Леміша розбив тишу:

— Чуєш, Кожух? Поки ти в комишах був, ми з кошем порадилися… — дід змовк, набираючись сил, потім, важко дихаючи, продовжив, — нам все єдино тут з голоду гинути, так ти, теє… поки ще в силі, наш хліб собі візьми і з тими сатаниїлами порахуйся за всіх…

Кожух втупився в діда, провів поглядом по інших. Він зустрівся з їх очима й побачив у них силу, якої не мав у собі. Ахмет важко повернув до нього голову — і Кожух не витримав. Він устав і, хитаючись, підійшов до стіни, погляди пронизували йому спину.

Як постріл у потилицю, він почув твердий голос Лавріна:

— Бери!

1 ... 43 44 45 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Басаврюк ХХ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Басаврюк ХХ"