Читати книгу - "Король болю"

— За рік-два розпочнемо будівництво, — мовив Корнякт, — може й раніше... Хочу аби така краса зосталася після мене і на згадку про мене. Після моєї смерті церква житиме, то може і я житиму вдруге разом із нею.

Раптом Христоф відчув, що в голові в нього сильно запаморочилось, ніби він почав несподівано боятися тієї висоти, якою щойно насолоджувався. Він вхопився руками за підвіконня, але чомусь розумів, що падати йому все одно доведеться.

— Оресте, чи знаєш ти, де кам’яниця венеційського консула, Антоніо Массарі? — запитав він, — мені потрібен цей чоловік... Якщо вже падати, то хоч поближче до його помешкання, аби потім недалеко було йти...

Урядник кивнув і вказав пальцем на будинок одразу навпроти ратуші. Казимир глянув у тому напрямку й відчув, що очі його несподівано стали важкими, наче налиті свинцем і потягнули його вниз, мов два тягарі.

Консул Венеції, повернувшись з міста, побачив перед своїми дверима дивного чоловіка, що спав, схиливши голову на коліна. Одягнений той був у чорне, як аптекар або монах, проте біля поясу мав шаблю, яку, попри сон, міцно затискав у руках.

— Добридень, — голосно привітався Антоніо Массарі, швидше для того, щоб розбудити незнайомця.

Втім, той не прокинувся. Тоді Массарі обережно його штурхнув, але й це не допомогло.

З дверей з’явилася служниця, молода дівчина з Клепарова на ім’я Гальшка, тримаючи в руках цебро з водою.

— То все на ніц, панунцю, — сказала вона господарю, — що я вже не робила, би його розбудити. Кричала, била, просила... Хтось моцно приспав цього неборака. Ось все, що лишається...

З цими словами дівчина люто вилила на голову сплячому незнайомцю усю воду зі свого цебра. Либонь, вода діє в таких випадках значно краще, бо той миттю схопився на ноги й широко розплющеними очима витріщився на свою кривдницю.

— Здуріла, дівко? — крикнув він, хапаючи ротом холодні потоки, що струменіли з голови по його обличчю.

— Та це ти здурів! — відсварилася Гальшка, — розлігся під чужим порогом, як під своїм.

Консул поклав йому руку на плече, даючи зрозуміти, що служниця тут не одна. Чоловік озирнувся.

— Дівчина має рацію, — спокійно сказав Массарі, — ви трохи не в тому місці вирішили відпочити. Тут ви загородили мені вхід до власного будинку.

— А чий це будинок? — перепитав Казимир.

— Та мій же!

— Це я зрозумів. Я запитую ваше ім’я.

— Мене звати Антоніо Массарі, і я дуже прошу дати мені можливість пройти, інакше просто приберу вас зі свого шляху, — загрозливо мовив той, кладучи руку на ефес своєї ск’явони, що висіла в нього на поясі.

— Стривайте, — примирливо мовив Казимир, — якщо ви той самий Антоніо Массарі, консул Венеції, тоді я знайшов того, кого шукав.

— Можете повірити, іншого з таким іменем та іншого консула республіки Святого Марка в цьому місті немає, — дещо іронічно відповів чоловік.

— Чудово. В мене для вас новини про вашого брата, — сказав найманець.

Массарі раптом озирнувся довкола себе так, як це нещодавно робив Орест.

— Давайте зайдемо досередини, — запросив він Казимира, — Гальшко, принеси гостеві чогось поїсти й випити.

Дівчина невдоволено хмикнула, а чоловіки піднялися на другий поверх, де консул мав свій кабінет. Тут було доволі затишно, хоч і тісно. На полицях стояло декілька книг та лежали згорнуті сувої, очевидно, це були географічні карти. Почулася гра сурмача з вежі на ратуші. Була шоста година вечора.

Сівши один навпроти одного, консул і найманець трохи помовчали. Щойно служниця, поставивши на стіл частунок, вийшла за двері, Массарі заговорив першим:

— Скажіть, як вас звати, добродію, та що вам відомо про Джованні.

— Моє ім’я Казимир, ваша милосте. Я на службі в маєтку Сененських.

— Це той Богом забутий замок? — вирвалось у консула, — даруйте мені... Продовжуйте, будь ласка.

— На жаль, новини мої сумні. Ваш брат, Джованні Массарі, загинув неподалік того замку...

Консул опустив голову й сперся чолом на руку. Тільки тепер Казимир зміг добре його розгледіти. Це був широкоплечий чоловік з гарним мужнім обличчям. Такі обличчя часто малюють, коли зображають апостолів або якихось воїнів-святих. Невелике вольове підборіддя, худі щоки, рівний ніс і глибокі очі.

— Його вбили? — раптом запитав венецієць, і Казимира це питання пронизало наскрізь.

— Так... убили, — непевно відповів він, — я був поруч в його останній час.

— Хто це зробив?

— Якщо я скажу, ви не повірите.

— Чому ж?

— Бо його вбили не люди.

— А хто чи що? Не тягніть заради Бога, Казимире.

Найманець вдихнув повітря.

— Ви чули коли-небудь про стридів? Це людожери, які живуть у лісах. Ваш брат і я потрапили до них в полон.

Венецієць гірко всміхнувся і кивнув головою.

— Авжеж, чув... Мій брат був одержимий цими створіннями. Шукав їх і, як видно, знайшов...

Массарі звівся на ноги й підійшов до вікна. Знову запанувала мовчанка.

— Розкажіть, як саме це сталося, — важко промовив він.

Казимир коротко розповів йому, як опинився в печері, де вже був ув’язнений його брат. Як той допоміг йому звільнитися і як вдалося вбити людожера-наглядача. Звісно, Казимир змовчав про те, що Джованні благав убити і його самого. І що найманцю врешті таки довелося це зробити. Бо тоді він мусив би зізнатись консулу, що вбивця його брата зараз перед ним. Натомість збрехав, що венецієць помер від ран, які завдали йому раніше стриди.

— Джованні вбили насправді не ці чудовиська, — підсумував урешті консул, — ще раніше мого брата знищила пристрасть, з якою він за ними полював. Бідолаха був переконаний, що стриди, грабуючи своїх жертв, століттями накопичували золото і коштовності. Щоб уберегти їх, заховали десь у скелястих печерах, а їхній батько і покровитель, один із Трьох Повсталих Демонів, запечатав це сховище своєю магією. Втім, не назавжди. За переказами, ця магічна печать от-от зламається, адже закляття демонів на землі діють недовго, і всі скарби стридів стануть доступними. Будь-який смертний зможе заволодіти ними, якщо зуміє віднайти.

— Я пригадую вірш, який повторював Джованні перед смертю. Там ішлося про якусь чашу... Чашу Сірого Братства.

Массарі кивнув.

— Я багато про це не знаю, — мовив він, — мені відомо