Читати книгу - "Керрі"

П: В’їхавши до міста, чи зустріли Ви Сьюзен Снелл?

В: Так, сер. Вона зупинила мене, махнувши рукою.

П: Коли це сталося?

В: Щойно я в’їхав до містечка… О 23 : 12, не пізніше.

П: Що вона сказала?

В: Вона була схвильована. Потрапила в незначну аварію — її занесло — і ледь-ледь могла говорити до ладу. Спитала мене, чи Томмі помер. Я спитав її, хто той Томмі такий, але вона не відповіла. Спитала мене, чи ми ще не спіймали Керрі.

П: Комісія надзвичайно зацікавлена в цій частині ваших свідчень, шерифе Дойл.

В: Так, сер, я знаю.

П: Як Ви відповіли на її питання?

В: Ну, в містечку є лише одна відома мені Керрі, і це донька Марґарет Вайт. Я спитав, чи Керрі якось причетна до пожеж. Міс Снелл сказала, що їх влаштувала Керрі. Цими самими словами: «Це Керрі зробила. Це Керрі зробила». Повторила отак двічі.

П: Вона сказала щось іще?

В: Так, сер. Сказала: «Це вони востаннє скривдили Керрі».

П: Шерифе, ви впевнені, що вона не сказала: «Це ми востаннє скривдили Керрі»?

В: Я впевнений.

П: Цілковито. На сто відсотків?

В: Сер, навколо нас горіло все містечко. Я…

П: Вона була твереза?

В: Перепрошую?

П: Вона не була у стані сп’яніння? Ви сказали, що вона розбила машину.

В: Здається, я сказав, що її трохи занесло.

П: І Ви не можете сказати напевне, чи не вжила вона слово «ми», а не «вони»?

В: Може, й ужила, але…

П: Що міс Снелл зробила далі?

В: Розплакалася. Я ляснув її по щоці.

П: Чому Ви це зробили?

В: Мені здалося, що в неї істерика.

П: Вона згодом заспокоїлася?

В: Так, сер. Затихла й доволі добре себе опанувала, зважаючи на те, що її хлопець, певно, загинув.

П: Ви допитали її?

В: Ну, не так, як допитують злочинців, якщо ви про це питаєте. Я спитав, чи вона знає що-небудь про те, що сталося. Вона повторила те, що сказала раніше, але цього разу спокійніше. Я спитав, де вона була, коли почався цей безлад, і вона сказала, що вдома.

П: Ви розпитували її далі?

В: Ні, сер.

П: Вона сказала вам щось іще?

В: Так, сер. Вона попросила — просто благала — знайти Керрі Вайт.

П: Як Ви на це відповіли?

В: Сказав їй іти додому.

П: Дякую, шерифе Дойл.

Вік Муні з вискаленими зубами вибрів із тіні коло стоянки банку Bankers Trust. То був широкий і жахливий посміх, як у Чеширського кота, що потойбічно плавав у сірій темряві як примарний спогад про божевілля. Його старанно причесане з нагоди виконання обов’язків конферансьє волосся тепер стирчало на всі боки, наче вороняче гніздо. Крапельки крові відмітили на його лобі якесь уже забуте ним падіння під час навіженої втечі з Весняного балу. Одне око набухло фіолетовим і заплющилося. Він наштовхнувся на службову машину шерифа Дойла, відскочив від неї, наче більярдна куля, і вискалився до п’яного водія на задньому сидінні. Тоді повернувся до Дойла, котрий щойно договорив зі Сью Снелл. Пожежа відкидала на все довкола рухливі тіні, забарвлюючи світ бордовими тонами засохлої крові.

Коли Дойл розвернувся, Вік Муні обхопив його руками. Стиснув, як захоплений кавалер міг би стиснути свою даму в близькому танці. Він тримав Дойла обома руками й притискався до нього, зиркаючи вгору до його обличчя, широко й навіжено скалячись.

— Віку… — почав Дойл.

— Вона все увімкнула, — тихо казав Вік, вискаливши зуби. — Увімкнула електрику, пустила воду і бжж-бжж-бжж.

— Віку…

— Не можна дозволяти. О ні. Ні-ні-ні. Не можна. Керрі все увімкнула. Ронда Сімар згоріла. О Го-о-о-о-осподи-и-и-и-и-и…

Дойл двічі махнув рукою — і загрубіла долоня двічі ляснула хлопця по щоці. Його крик урвався страшенно раптово, але вискал залишився на обличчі, як відлуння чогось лихого. Посміх був кривий і жахливий.

— Що сталося? — суворо спитав Дойл. — Що сталося в школі?

— Керрі, — пробурмотів Вік. — У школі сталася Керрі. Вона… — Він затих і всміхнувся собі під ноги.

Дойл тричі живо його струснув. Зуби Віка зацокали, мов кастаньєти.

— Що там з Керрі?

— Королева випускного, — пробурмотів Вік. — Її з Томмі облили кров’ю.

— Що…

Було 23 : 15. Раптом заправка «Сітґо» на Саммер-стріт вибухнула гучним ревінням. Вулицю освітило мов удень, від чого вони обидва притулилися спинами до поліційної машини й прикрили очі. Велетенська масляниста хмара вогню видерлася в повітря вище за в’язи, що росли в Кортгаус-парку, освітивши багрецем ставок із качками й ромб бейсбольного майданчика дитячої ліги. Серед голодного тріскучого реву, що пролунав слідом, Дойл розчув, як стукотять об землю уламки скла, дерева й шлакоблоки заправки. Затим пролунав повторний вибух, від якого вони знову замружили очі. Він і досі не міг второпати

(у моєму місті все це відбувається в моєму місті)

що коїлося в Чемберлені. Заради Бога, в Чемберлені, де він пив холодний чай на порозі тераси материного будинку, і судив дитячі баскетбольні ігри, і де щоночі проїздив патрулем по трасі 6 повз «Кавалера», перш ніж лягти спати о 02 : 30. Зараз його містечко горіло.

Том Квілен вийшов з поліційного відділка й побіг тротуаром до патрульної машини Дойла. Його волосся стирчало в усі можливі боки, він був одягнутий у брудні зелені робочі штани й майку, і туфлі були взуті не на ту ногу, але Дойл подумав, що в цілому житті не був так радий когось побачити. Том Квілен був такою самою частиною Чемберлена, як і все інше, і ось він — цілісінький.

— Святий Боже, — видихнув він. — Ти бачив?

— Що тут відбувається? — коротко спитав Дойл.

— Я прослуховував радіо, — сказав Квілен. — Моттон і Вестовер питали, чи не прислати сюди швидку допомогу, і я сказав, щоб бігом присилали все, що в них є. Я правильно зробив?

— Так. — Дойл провів руками по голові. — Ти бачив Гаррі Блока? — Блок був головою комунального господарства містечка, куди входило й постачання води.

— Нє. Але шеф Дейґан каже, що вода є в старому кварталі Реннет на тому боці міста. Зараз вони прокладають