Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

не розуміла – за що? Люди такі несправедливі, невдячні! Аліє просто заплющила очі й міцно зціпила зуби. Така собі мучениця, думалося їй, – покорилася, підставляє другу щоку… Ніби це вона все життя була християнкою, а не ці невірні люди, що так пишаються своєю праведністю! Але ні – Аліє буде боротися за своє життя, інакше – навіщо Господь дарував їй його? Так марно вона свій дар не витратить. Якщо золото впало в бруд, від того воно ще не зробилося міддю, говорив колись її батько.

Аліє міцно заплющила й знову розплющила очі.

– Води, – тихо сказала вона.

Тихо, але владно. Вона вже не благала. У неї не лишилася сил принижуватись перед цією жінкою, яку колись уявляла мало не святою.

Марія, що вже було заходилася поратися біля печі, повела бровою, але не сказала нічого. Налила їй одне горнятко води й друге – борщу.

– Швидше одужаєш – швидше заберешся з мого дому, – пояснила свою щедрість вона.

До вечора нічого не змінилося. Лукаш так і не з’явився, Марія поралася по хаті, а Аліє мовчки лежала в постелі, розмірковуючи над своїм життям.

Відьма, чаклунка… У немилості в людей, заради яких вона наважалася змінити все своє життя… І це вона – дочка бея, якому не сором було зрівнятися з найбільш вельможним шляхтичем і поріднитися з татарським ханом… Вона подолала цей шлях від Кафи до Києва, втративши свою родину, дім, свого Бога… і що ж вона, Аліє Ханим, отримала натомість?! Ледь не до смерті забита людьми, самотня. Усі лише й чекали, як скористатися з її такої очевидної наївності, щоб мати собі з цього зиск. Обурення в душі дівчини наростало. Скільки разів уже розтоптували її честь, скільки болю вона натерпілася! І все марно – нікому не потрібна була її допомога, як і вона сама. Але гордість лишилася, і ця гордість говорила їй тікати звідси й більше не давати цій злій жінці приводу для радості.

Аліє дочекалася, поки Марія нарешті вийшла по воду, і підвелася, хоча тіло її ще пекельно боліло, а груди здавлював сухий кашель. Ні, тут вона більше не зостанеться! У неї лишилася остання можливість – останній хрестик. Лишався тільки монастир. Можливо, він і стане завершенням її подорожі, пристановищем, де вона знайде довгожданий спокій?

Дівчина встала з ліжка. На ній була нова полотняна сорочка. А її особисті речі, випрані, зашиті й охайно складені, лежали на припічку. Тут же була її торбинка з небагатими пожитками й деякими грішми, що лишалися в неї з Кам’янця.

Раптом Аліє згадала про ланцюжок з останнім хрестиком. Вона мимоволі потягнулася до грудей і намацала там знайоме розп’яття, що колись належало її матері. Хтось дбайливо повісив хрестика їй на шию, поки вона була непритомна, омив її, одягнув нову сорочку. Можливо, Лукаш справді дбав про неї, наказавши матері доглядати за дівчиною? Але в нього була наречена. Це слово без ножа краяло серце Аліє. Чи в праві вона була боротися з нею? Лукаш ніколи не належав їй, але з того часу, як Аліє прийняла його хрестик, дівчина відчувала на собі частинку його душі. Тепер цю частинку забрали, час відпустити чоловіка на волю. Її притулок – монастир.

Умившись, Аліє дістала з торби гребінь і сяк-так зачесала волосся. Попри підбите око й розпухле обличчя, чомусь саме обрізаних кіс зараз зробилося шкода найбільше. Поспішно одягнувшись, зап'явши хустку та прихопивши свої речі, Аліє нишком вийшла з хати.

Дівчина дивилася на верхівки святої Софії, ніби чекаючи на знак, але золоті бані, як і напередодні, радісно виблискували на сонці, що останніми теплими променями зігрівало багатостраждальну землю. Вона стояла, готова щомиті бігти світ за очі з цього оманливого міста, аж раптом в її голову прийшла рятівна думка. На очі Аліє потрапили черниці – кілька жінок у літах, що поверталися зі служби в Софійському соборі.

– Сестрички, любі, заждіть, зачекайте! – крикнула вона через увесь майдан, підбігаючи, скільки було сил до схимниць.

– Боже помагай! – у один голос сказали черниці. – Чим можемо тобі прислужитися, дорога сестро?

– Мені конче потрібно у Густинський монастир! Знаєте, як туди потрапити? Я іду з самого Кам’янця, щоб віддати останню шану своїй матері…

– Царство їй небесне! – осінили себе хресним знаменням монахині.

Аліє мимоволі здригнулась від тих слів. Проте нічого кращого в голову не приходило, тож вона опустила очі долі й ледь помітно зітхнула. Усе, що вона знала про свою матір, і про що могла б іще дізнатися, крилося там, у Густинському монастирі, і тепер якась невідома сила вела її саме туди. Та й чи великий у неї лишався вибір?

– Густинський, кажеш? Це ж Свято-Троїцький монастир, що під Прилуками, – заговорила одна черниця, розглядаючи великий синець під оком Аліє та набряклу губу й поглядаючи на інших. – Наша паніматка казала, що в Лаврі мешкають паломники з дівочого монастиря в Путивлі. А Густиня майже в них на шляху. Може, тобі пошукати тих схимниць? Підете разом, із охороною, що каштелян приставляє, а там – повернеш на собі на Прилуки!

Аліє пішла, вдячно прихиливши голову, а черниці ще деякий час стояли й журливо дивилися їй слідом.

– Боже помогай, дитя! – нарешті кинула одна з них, малюючи в повітрі хрест, ніби намагаючись уберегти від минулого та неминучого.

Панна Агнешка лютувала.

– То, кажеш, вона в місті?

– Так, пані, – відповіла Беата. – Сама її бачила. Все пройшло, як я й передбачала – вона знайшла ту пришелепкувату Марію. Баба та, довго не думаючи, разом із іншими молодицями, що вже були гарно на підпитку, ледь не до смерті забила нашу татарочку. Потім підійшов якийсь службовець із магістрату, відняв татарку, але жінки наполягли, щоб він кинув її в холодну, а вже зранку розібратися, хто в чім завинив. Вона би там до ранку і здохла вже, якби не той козак, Лукаш.

– А він звідки там взявся?

– Та, прийшов забрати матір додому! Дурна Марія все йому й розбовкала!

– О, то дівчинка зустріла свого старого приятеля! І що він?

– Витягнув її, звелів відвезти до себе до хати, а матері наказав про неї дбати, як про рідну дочку!

– Гм, нашу татарочку там швиденько зі світу зживуть! – усміхнулася Агнешка. – І мати, і її майбутня невістка. Чула, що краля Меланія сама з чортами ночами знається!

– Так би воно й так, але вилетіла наша голубка! Певно, одразу відчула, що їй в тому домі не раді.

– Утекла?! І де ж її тепер шукати?

– Мої