Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

З початку 1959 року «Снайпер» постачав на Захід першокласну інформацію, але так і не відкрив ні свого справжнього імені, ні професії. За цим позивним ховався 37-річний начальник технічного відділу польської розвідки підполковник Міхал Голеневський. Багато років він був інформатором КДБ у польській розвідці, а потім вирішив відкрити ще один таємний фронт і почав працювати на ЦРУ – постачав інформацію про СРСР і соціалістичну Польщу. Він втече на Захід на початку 1961 року, і тільки тоді ЦРУ дізнається справжнє ім’я Голеневського. Принаймні на той момент. Через кілька років він назветься царевичем Олексієм, сином останнього російського царя Миколи ІІ, який нібито дивом уникнув більшовицької кулі. Багато хто вважав, що Голеневський просто збожеволів. Але перед тим як втекти на Захід, а заразом і від реальності, він постачав ЦРУ важливу інформацію, зокрема про кількість радянських шпигунів на Заході. Найціннішим таким агентом був Джордж Блек, радянський кріт на базі МІ6 у Берліні. Голеневський також передав ЦРУ, що чув про приналежність КДБ до вбивства Бандери[181].

На початку 1960 року база ЦРУ у Франкфурті отримала звіт на основі інформації Голеневського. У ньому було сказано: «Немає сумнівів, що українського лідера Бандеру ліквідував КДБ. Впродовж останніх 15 років КДБ і Відділ ІІ [польська розвідка] мають сильних агентів в українському націоналістичному русі. Управління КДБ у Москві і Києві багато років стежили за Бандерою і чекали слушного моменту, щоб його прибрати. Операцією керував полковник “Пєрогов” (кодове ім’я офіцера КДБ у Карлсхорсті). Крім цього, операцію підтримували через канали КДБ у Празі. Прийом використано простий. Агент КДБ у близькому оточенні Бандери сказав йому, що з СРСР втекла людина, яка може зацікавити американську військову розвідку. Бандера прийшов на зустріч з цією людиною в ресторан у Мюнхені. Короткої розмови вистачило, що капнути в чашку кави отрути, яка подіяла через 10–15 годин. Це був не ціанід, а спеціальна отрута, зроблена КДБ для “особливих цілей”»[182].

Голеневський припускав, що КДБ має агента у регенсбурзькому відділенні армійської розвідки США, який нібито підкинув слідству хибні наводки. Однак оперативники ЦРУ розуміли, що тамтешні кадри майже не беруть участі в розслідуванні, і скептично поставилися до інформації про радянського «крота» у військовій розвідці. Інша справа – убивство Бандери, але й тут бракувало доказів. У травні 1960-го, гостро потребуючи пропагандистських матеріалів про радянський шпіонаж, ЦРУ розглядало варіант з публікацією окремих припущень Голеневського у пресі і сподівалося, що це спровокує агента КДБ в оунівському проводі втекти на Схід, якщо такий агент справді існував. З невідомих причин цю ідею не реалізували, жодної подібної статті преса не надрукувала[183].

ЦРУ тримало паузу. Можливо, не хотіло засвітити джерело цінної інформації, а можливо, боялося, що у статті, яка містила неперевірені або явно фальшиві факти, побачать пальці американського уряду. Застереження було сформульовано в меморандумі, що його 1 грудня 1959 року направив Алену Далесу Ричард Бісел, заступник директора ЦРУ з планування (евфемізм для таємних операцій). Автори меморандуму інформували шефа ЦРУ, що управління досі не використовувало вбивство Бандери в антирадянській пропаганді. Невдовзі після інциденту американці підготували радіопередачу про життя і смерть Бандери, її мала транслювати на радянську територію радіостанція ЦРУ в Афінах, але з політичних причин вихід в ефір притримали. Наприкінці вересня Радянський Союз порушив питання про спонсоровані ЦРУ західні «голоси» і заявив, що це перешкоджає культурному обміну між двома країнами[184].

Експерти радянського відділу ЦРУ виступали проти того, щоб використовувати смерть Бандери в пропагандистських цілях з двох причин. По-перше, до завершення розслідування в Німеччині було зарано покладати на СРСР якусь відповідальність. Причетність КДБ слідство могло й не довести. «Зараз, наприклад, – писав автор звіту, – справа постає так, що мотивом убивства могла бути помста емігранта». По-друге, на думку авторів, «натяк на всюдисущість і всемогутність російської розвідки щодо нерозкритого злочину підриватиме моральний дух українців і вдома, і за кордоном». На той момент радянські фахівці ЦРУ обмежувалися підготовкою пропагандистських матеріалів спільно з українськими агентами на випадок, якщо обставини загибелі Бандери буде з’ясовано. Одна така стаття підводила під спільний знаменник смерть лідера ОУН-б і вбивства Симона Петлюри у 1926 році та Євгена Коновальця у 1938-му[185].

Німецька влада зі свого боку вирішила відштовхуватися від дрібки відомостей про можливий зв’язок Лєвінов – Бандера. 28 травня 1960 року Служба захисту конституції злила пресі компромат на Лєвінова. Контррозвідка виставила свідка, який опосередковано пов’язав Лєвінова з КДБ, а КДБ з убивством Бандери. Цим свідком був Костянтин Капустянський, українець-емігрант з Радянського Союзу. Вранці 25 жовтня 1959 року Капустянський нібито зустрівся у Штутгарті з майором КДБ зі Львова Антоном Червоним, який роз’їздив Німеччиною з українським ансамблем. (На момент убивства підготовча група цього ансамблю якраз працювала в Мюнхені.) Червоний нібито сказав своєму старому агенту Капустянському: «Ви, певно, думали, що ми не маємо сили й можливості провести на Заході якесь діло? А бачите, як наші товариші змахнули Бандеру… Чиста робота, так що комар носа не підточить!». Червоний хотів, щоб Капустянський поїхав до Мюнхена, зібрав інформацію про реакцію українських емігрантів на смерть Бандери та назвав його майбутнього зв’язкового – це був радянський аташе у Бонні Ніколай Лєвінов.

Аташе Лєвінов справді бачився з Капустянським у Штутгарті. Причому двічі – спершу в грудні 1959-го, потім у квітні 1960-го. Капустянський нібито передумав працювати на КДБ і здався західнонімецькій владі у травні 1960-го, якраз коли точилася шпигунська війна й виникла потреба у пропагандистській зброї проти СРСР. Чи справді Капустянський працював на КДБ і перебіг, а чи від самого початку був подвійним агентом західнонімецької розвідки, але, дізнавшись про його свідчення, Лєвінов виїхав з ФРН. Заяви про причетність КДБ до смерті Бандери з ентузіазмом зустріли його соратники на Заході – вони одразу показували були на зловісний Комітет державної безпеки. Їхні підозри поступово набували чітких обрисів[186].

КДБ був розлючений. У Києві генерал Нікітченко на початку червня розіслав службову записку, у якій фігурував епізод з Червоним як приклад шкідливої самодіяльності оперативника – Червоний зустрівся зі своїм агентом двічі, отримав від нього письмовий звіт і заплатив йому 300 марок, не усвідомлюючи, що Капустянський вже працював на західних німців[187].

Тим часом колишній куратор Сташинського полковник Деймон, а тепер начальник «еміграційного» відділу управління розвідки республіканського КДБ планував використати вбивство Бандери для головної мети – розколоти антирадянську еміграцію на Заході й скомпрометувати її лідерів в очах західних розвідок, особливо