Читати книгу - "Вояки"

зберігання в теплому кліматі, усі тюбики почали «сочитися». Для того щоб оцінити практичні сторони польового SAC-23, Джеффріз одягнув манекен у військову уніформу. Один з трьох тюбиків «вистрілив назад», йому на руку. Навіть просто при відкручуванні кришки тюбика, писав майор, «уберегтися від того, щоб певна кількість рідини не потрапила мені на руку, не вдалося».

Проблеми, пов’язані зі зберіганням та поширенням цих речовин, завжди були досить гострі. У часи В’єтнамської війни проблем виникло так багато, що розробники обмірковували бінарну систему доставлення, коли два компоненти зберігаються окремо, як компоненти епоксидного клею, а сморід виникає, тільки якщо їх з’єднати. Далтон розповіла мені історію про катастрофічний збій під час випробувань «Смердючого супу». Щоб стримати сморід, Далтон надягала на піддослідних пластикові герметичні каптури.

— Схожі на костюми біологічного захисту, тільки забруднене повітря подавалося всередину.

Повітря з домішками смороду подавали по гнучкому шлангу крізь герметизований отвір у каптурі. На третій день система дала збій. Замість «Смердючого супу» у вигляді газу ретельно вивіреної концентрації хлюпнула нерозбавлена речовина. Нещасливим піддослідним виявився один з військових, що фінансували проект. Коли чоловік стягнув із себе каптур, з’ясувалося, що волосся на його потилиці просякнуте мастильною речовиною. Далтону аж відібрало мову.

— Я зіпала ротом, немов той короп, а сказати нічого не могла. А технік і каже: «Ого, воно було на вас, коли потрапили сюди?» — він намагався звинуватити піддослідного! Ніби в того такий гель для волосся.

А чоловіку відразу після Монелла треба було їхати в аеропорт.

— Нам довелося вести його в душову, щоб він відмився.

Однак свого часу перед УСО постала серйозніша проблема. Тюбики мали дефекти, а часу змінити їхню конструкцію не було. Хтось поквапився і додав «Хто, я?» до каталогу УСО. Почало надходити багато термінових запитів на отримання. Замовили десять тисяч тюбиків. У пам’ятній записці «Засоби запобігання забрудненню оператора “Хто, я?"» описано зусилля агенції з виправлення цього недоліку. Одноразові паперові нарукавники? Вони заслабкі. Паперові нарукавники з тканевим підсиленням виявилися міцнішими, але захищали, тільки якщо «рідину вичавлювати в горизонтальному напрямку».

Урешті-решт УСО зупинило свій вибір на застосуванні гумових нарукавників, навіть попри нестачу гуми в країні, такої гострої, що справа йшла до введення обмежень на продаж гумових шин і випуску плакатів із закликами здавати стару гуму («Америці потрібна твоя СТАРА ГУМА»). Разом із масками для протигазів, рятувальними плотами та шинами для джипів до національних потреб у гумі воєнного часу збиралися додати гумові нарукавники для застосування засобу «Хто, я?» з ущільненням для захисту оператора від забруднення.

Наприкінці 1944 року в Мерілендські дослідницькі лабораторії надійшли 95 тюбиків «Хто, я?» разом із захисними гумовими нарукавниками. Їх піддали випробуванням на грубе використання, на пришвидшене зістарювання, використання в умовах тропічного клімату, зберігання в умовах арктичного клімату. Ще було поєднання грубого використання з умовами тропічного клімату. Зареєстровано тільки один випадок забруднення руки випробовувача, спричиненого «сильним вітром, що віяв перпендикулярно до напрямку застосування засобу». Нарешті! Звіт про кінцевий етап випробовувань, датований 9 листопада 1944 року, містив висновок про готовність засобу «Хто, я?» до виробництва та постачання польовим підрозділам. Федеральні лабораторії були готові прийняти замовлення на виготовлення 9000 одиниць за ціною 62 центи за штуку — чого з надлишком вистачило б на придбання найкращих витягових шаф.

На цьому історія мала б закінчитись. Але не закінчилась. Ернест Крокер, відчуваючи, що в нього з-під носа спливає вигідне державне замовлення, вирішив «закинути» власну смердючу бомбу. «Запах “Хто, я?" азійці не будуть сприймати як принизливий». Метою, задля якої Стенлі Ловелл ініціював створення цієї речовини, було саме приниження японців, як ви пам’ятаєте. Крокер запропонував розробити новий мелодорант. Виробництво знову відклали. Було заплановано нові випробування. Долари платників податків недовірливо похитували своїми маленькими зеленими голівками.

«Під час обговорення за участі одного лікаря з флоту, який свого часу багато працював з представниками різноманітних азійських націй, — написано в додатку від компанії “Артут Д. Літтл” до кінцевого звіту щодо “Хто, я?”,— дійшли висновку, що безумовно неприпустимими можна вважати тільки два види смороду: сморід скунса та трупний. Взявши за зразок “Хто, я?”, ми розробили “Хто, я? ІІ”, що замість фекального має скунсовий сморід. Нова сполука має жахливий запах, а також властивості проникнення та довготривалості. Маємо всі підстави вважати, що ця розробка відповідає всім вимогам щодо застосування проти японців». Нарешті виробили п’ятсот одиниць «Хто, я?» та сто одиниць «Марк ІІ» азійського «Хто, я?».

До польового застосування так і не дійшло. Чому? Тому що Національний комітет оборонних досліджень попрацював над створенням зброї проти Японії з набагато сильнішими властивостями проникнення та довготривалості. За сімнадцять днів до другого і завершального підсумкового звіту щодо «Хто, я?» США скинули на Хіросіму атомну бомбу.

У тому, щоб під час п’ятнадцятигодинного перельоту відчути в салоні літака неприємний запах туалету, а іноді, залежно від турбулентності, ще й блювотиння, нічого незвичайного немає. Незвично відчувати, що ці запахи йдуть від розташованої над сидіннями полиці для ручного багажу. Ось таке і сталося з Пем Далтон за шість годин до прильоту в Південно-Африканську Республіку.

— Коли я піднялася з місця, щоб відвідати вбиральню, мій ніс опинився якраз на висоті полиці. Я подумала: «Чорт, то ж мої зразки».

Це був 1998 рік. Далтон виконувала дослідження на замовлення американських військових, які досі прагнули межової мрії серед мелодорантів — «універсально огидного запаху». Вона летіла до Африки у справах, не пов’язаних з цим проектом, але вирішила захопити із собою зразки мелодорантів, щоб випробувати їх на представниках племені коса[142] в найближчому містечку — залучити до справи представників ще однієї культури. У її ручному багажі були пляшки з написами «Блювотиння», «Каналізація», «Палене волосся» та «Урядовий стандарт туалетного смороду». Далтон запечатала пляшки та поклала їх у подвійні пакети, але не взяла до уваги перепад тиску на борту літака. Рідини розширились і проступили крізь парафінові ущільнення. На щастя, у тому багажному відділенні були тільки її речі та речі її компаньйона.

— Я йому кажу: «Вийняти речі з відділення не вийде, бо можемо їх перекласти тільки собі під ноги до кінця польоту, а місця тут обмаль».

Та якщо відділення не відчиняти, запах здебільшого там і залишиться — доки літак не приземлиться. А що далі?

— Я придумала рішення. Ми не чіпали відділення для багажу, аж поки не відчинили двері салону літака. Я вирішила, так люди подумають, що тхне щось на вулиці.

До того як проводити дослідження з коса, Далтон дослідила, як азійці, латиноамериканці, афроамериканці та європейці реагують на