read-books.club » Сучасна проза » Таємна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємна історія"

319
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Таємна історія" автора Донна Тартт. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 43 44 45 ... 180
Перейти на сторінку:
вже зробив. Я дві години в місті й уже… та мені байдуже, — відказав він на якусь репліку Генрі. — Крім того, хіба ми не спізнилися?

Тиша. Потім озвався Генрі, але надто нерозбірливо для мене.

— Тобі? Це тобі не до вподоби? — казав Френсіс. — А про мене ти подумав?

Раптом він змовк, а потім став говорити набагато тихіше, так що я не зміг розчути ні слова.

Тихо повернувшись на кухню, я поставив грітися воду на чай. За кілька хвилин, протягом яких думалося тільки про підслухані уривки розмови, пролунали кроки й у кімнаті з’явився Френсіс. Він пробрався повз прасувальну дошку, аби дістати свої рукавички та шарф.

— Вибач, маю бігти, — сказав він. — Ще розбирати речі з машини й прибиратися у квартирі. Кузина її мало на друзки не рознесла. По-моєму, вона сміття жодного разу не винесла з часу, як я там востаннє був. Дай-но погляну на твою рану.

Я прибрав чуб із лоба й показав йому ушкоджене місце. Шви зняли давним-давно, і вона практично затягнулася.

Френсіс нахилився, щоб краще її роздивитись у своє пенсне.

— Леле, я, напевне, сліпну. Не бачу нічогісінько. Коли починаються заняття? У середу?

— Здається, у четвер.

— Ну то до зустрічі! — попрощався він і пішов геть.

Я повісив сорочку на плічка й пішов до спальні пакувати валізи. По обіді відкривався Монмут-Гаус, а Генрі трохи згодом, можливо, підкине мене з валізами в гуртожиток.

Мені практично вдалося закінчити, аж раптом із глибини квартири озвався Генрі.

— Річарде!

— Так?

— Ти не міг би зайти, будь ласка, на хвилинку?

Я подався до його кімнати. Він сидів на краю розкладного ліжка із закасаними по лікті рукавами та розкладеним на ковдрі, у ногах постелі, пасьянсом.

Чуприна впала на незвичний бік, і стало видно пруг чималого зазубреного шраму з поперечними рівчачками білої плоті, що вгризалися аж до лобної кістки, одразу під лінією волосся.

Генрі поглянув на мене.

— Ти мені зробиш одну послугу?

— Звісно.

Він глибоко зітхнув, не відкриваючи рота, і поправив окуляри на переніссі.

— Ти можеш зателефонувати Банні й спитати, чи він не хоче зайти на пару хвилин?

Я настільки здивувався, що півсекунди не знав, як реагувати на таке прохання, а потім вичавив із себе:

— Гаразд. Добре. Радий прислужитись.

Генрі заплющив очі й потер скроні кінчиками пальців.

— Дякую, — кліпнув він у мій бік.

— Ну чого ти, справді?

— Якщо тобі треба буде сьогодні завезти речі назад до університету, то можеш скористатися моїм автомобілем, — рівним голосом промовив він.

Я вловив сенс.

— Аякже, — відповів я. І тільки після того, як валізи було повантажено на автомобіль та доставлено в Монмут, після того, як охорона відчинила мені мою власну кімнату, тільки тоді, за добрих півгодини, я набрав Банні з телефону-автомата внизу.

Розділ 4

Чомусь мені здавалося, що коли повернуться двійнята, коли ми знову всі облаштуємося, коли засядемо за свої словники давньогрецької та вкупі вистраждаємо два-три завдання з письмового мовлення, усе стане на свої комфортні місця, як і в попередньому семестрі, усе знову буде по-старому. Отут я й помилився.

Чарльз із Каміллою написали, що прибувають до Гемпдена пізнім потягом, приблизно опівночі в неділю.

А вже в понеділок по обіді, споглядаючи контингент, який повертався до Монмут-Гаусу з лижами та магнітофонами в картонних коробках, я раптом подумав, що двійнята могли б і провідати мене, але не провідали. Я не почув від них ні слова й у вівторок, так само як від Генрі чи будь-кого ще, якщо не рахувати Джуліана, від котрого в поштовій скриньці знайшлася сердечна цидулка, в якій він вітав мене з початком навчання та прохав перекласти оду Піндара[90] на перше заняття.

У середу я рушив до кабінету Джуліана підписати в нього реєстраційні картки. І, здається, він був радий мене бачити.

— Маєш добрий вигляд, — привітався він. — Але не ідеальний. Генрі тримав мене в курсі твого видужування.

— Га?

— Мабуть, добре, що він повернувся раніше від очікуваного, — казав Джуліан, проглядаючи мої картки. — Але для мене це також стало сюрпризом. Він прийшов до мене додому одразу з аеропорту, глупої ночі посеред бурану.

Це вже цікавіше.

— Він залишався у вас?

— Так, на пару днів. Знаєш, він і сам нездужав. Ще з Італії.

— Що ж так?

— Генрі не такий сильний, яким може видаватись. У нього проблеми із зором, страшні головні болі, інколи йому справді непереливки… Не думаю, що його стан дозволяв йому подорожування, але це таке щастя, що він не затримався, в іншому разі йому не вдалося б урятувати тобі життя. Поясни мені, як так сталося, що ти опинився в тому жахливому місці? Батьки пошкодували грошей чи ти не хотів їх просити про допомогу?

— Не хотів просити.

— Ну то з тебе кращий стоїк, ніж із мене, — розсміявся він. — Твої батьки не балують тебе увагою, правда ж?

— Ну, балуванням це точно не назвеш.

— Чому так сталося, не знаєш? Це ж питання не занадто нетактовне? Гадаю, вони мали б пишатись тобою, а ти живеш гірше за справжнього сироту. Слухай, — раптом він підвів погляд, — а чому до мене досі не заходили в гості двійнята?

— Я їх теж іще не бачив.

— Де ж це вони поділися? Я навіть із Генрі ще не зустрічався. Тільки ти й Едмунд. Френсіс телефонував, але поговорили ми недовго. Нібито квапився кудись, Заявив, що заскочить пізніше, але так і не прийшов… Слухай, Едмунд же як не знав італійською ні слова, так і не знає?

— Я не володію італійською.

— Та я теж. Принаймні вже. А колись говорив досить вільно. Мені трошки довелося пожити у Флоренції, але ж це було тридцять років тому. Ти сьогодні кого-небудь з одногрупників бачитимеш?

— Можливо.

— Звісно, це не така вже й важлива справа, але корінці від реєстраційних карток треба здати в деканат сьогодні, і там будуть сердитись, якщо я їх не віддам. Мені це, в принципі, байдуже, зате от усім вам при бажанні можуть кровиці попити.

Ситуація мене дратувала. Двійнята повернулися в Гемпден три дні тому й іще жодного разу не зателефонували. Тож від Джуліана я одразу вирушив до них додому, але нікого не застав.

На вечерю того дня вони також не з’явилися. Ніхто не з’явився. Я розраховував побачити хоча б Банні й по дорозі до їдальні заскочив до нього, але зустрівся лише з Меріон, котра саме замикала двері його кімнати. Мені вона церемонно заявила, що в них двох плани на вечір

1 ... 43 44 45 ... 180
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємна історія"