Читати книгу - "Крейдяна Людина"

він прийшов до відділку і сказав, що бачив, як мій батько тієї ночі спав на лавці біля церкви. Переживаючи, щоб з ним нічого не сталося, він розбудив його і допоміг дійти додому, лише до брами. Це було між північчю і першою ночі. Дорога забрала добрячих сорок хвилин (хоч до нашого будинку було йти якихось десять), бо тато був у надзвичайно нетверезому стані.

І ні, сказав поліції містер Геллоран, на татовому одязі не було слідів крові й він не проявляв агресії. Він просто був п’яний і надміру емоційний.

Фактично, його свідчення виправдали мого тата. На жаль, вони також призвели до запитань, що містер Геллоран робив біля церкви в такий пізній час, і таким чином усі дізналися про Вальсову Дівчину.

2016 рік

Ми гадаємо, що нам потрібні відповіді. Насправді нам потрібні правильні відповіді. Така вже людська природа. Ми ставимо запитання і сподіваємося дізнатися ту правду, яку хочемо почути. Одначе вся заковика в тому, що ми не можемо обирати правду. Правда має звичку просто бути правдою. Єдиний вибір, який у нас є, — це вірити або не вірити в неї.

— Ти вкрав велосипед Шона Купера? — питаю в Ґева.

— Я знав, що він часто залишав його на ніч коло будинку. Він вважав себе таким крутим хлопцем, в якого ніхто б не насмілився вкрасти велик. А я це зробив. Щоб йому напаскудити. — Він замовкає. — Я ніколи не подумав би, що він кинеться в річку і спробує його витягти. Ніколи б не подумав, що він утопиться.

Ні, звісно ж, ні. Але всі знали, як сильно Шон Купер любив свій велосипед. Гладкий Ґев міг би здогадатися, що та крадіжка неодмінно матиме поганий кінець.

— Навіщо ти це зробив? — цікавлюся.

Ґев випускає кільце диму.

— Я бачив, що він з тобою зробив. Того дня на дитячому майданчику.

Його зізнання ніби удар кулаком у живіт. Тридцять років минуло, а мої щоки досі палають від сорому, коли згадую про той день. Шорсткий асфальт обдирає мої коліна. Солодкаво-кислий присмак у роті.

— Я був у парку, — веде далі він. — Я бачив усе й нічим не зарадив. Я просто стояв як укопаний. Тоді я побачив, як до вас підбіг містер Геллоран, і сказав собі, що тепер усе добре. Але ж це було зовсім не так.

— Ти все одно нічим не зміг би мені допомогти, — кажу я. — Вони б і з тебе познущалися.

— Та я ж міг принаймні спробувати. Друзі — це твоє все, пам’ятаєш? Я завжди так казав, а коли дійшло до справи, я тебе підвів. Я дозволив Шонові Куперу залишитися безкарним. Ми всі йому це дозволили. У наш час він загримів би за таке до в’язниці. А тоді ми всі мало не до смерті його боялися. — Ґев дивиться на мене лютими очима. — Він був не просто хуліганом. Він був довбаним психопатом.

Ґев має рацію. Частково. Не впевнений, що Шон Купер був психопатом. Садистом — безперечно. Та це, до певної міри, можна сказати про більшість дітей. Хто знає, може, подорослішавши, він би змінився. Я думаю про те, що сказав мені на цвинтарі містер Геллоран: «Він не дістав нагоди змінитися».

— Щось ти затих, — промовив Ґев.

Я дужче затягуюся цигаркою. Від дози нікотину мені гудить у вухах.

— Уночі, після смерті Шона Купера, хтось намалював перед моїм домом крейдяного чоловічка, який тонув. Ніби якесь повідомлення.

— Це не я.

— Тоді хто?

Ґев загасив недопалок цигарки об лавку.

— Хто його знає? Кому воно треба? Кляті крейдяні чоловічки. Це єдине, що всі пам’ятають про те літо. Людей більше цікавлять ті дурнуваті малюнки, аніж ті, хто тоді постраждав.

Правда. Однак і те, і те незмінно між собою пов’язане. Як курка і яйце. Що було першим? Крейдяні чоловічки чи вбивство?

— Еде, ти єдиний, хто про це знає, — каже Ґев.

— Я нікому не розповім.

— Знаю. — Він зітхає. — Чи робив ти колись щось таке, про що не міг розказати навіть найближчим друзям?

Я гашу свій недопалок, сплющуючи його до самого фільтру.

— Я впевнений, що всі колись таке робили.

— Знаєш, що мені якось сказала одна людина? Таємниці схожі на сраки: у всіх вони є, тільки деякі брудніші за інші.

— Яке гарне порівняння.

— Еге ж. — Він сміється. — Справжнісінька купа лайна.

Я вертаюся додому, коли вже починає вечоріти. Відмикаю двері, заходжу до кухні та відразу морщу носа через неприємний запах наповнювача для котячого туалету. Заглядаю у пластмасовий лоток. Начебто ніяких відходів. Що може бути добре, а може стати й приводом хвилюватись — усе залежить від того, на якому рівні лиходійства Пушинка перебуває сьогодні. Я нагадую собі перевірити капці, перш ніж узуватиму їх.

Пляшка віскі спокусливо стоїть на столі, та замість того (щоб не потерпати з похмілля і таке інше) я беру в холодильнику бляшанку пива й іду нагору. На мить затримуюся біля дверей до кімнати Хлої. Звідти не долинає жодного звуку, та я відчуваю слабку вібрацію дощок на підлозі, а це, ймовірно, означає, що вона слухає музику в навушниках. От і добре.

Я прокрадаюся до своєї кімнати і зачиняю двері. Ставлю пиво на стіл, присідаю навпочіпки і відсуваю комод біля вікна. Він важкий і трохи шаркає по старій підлозі, та я не зважаю на шум. Коли Хлоя слухає музику, це зазвичай така гучність, від якої тріскають барабанні перетинки. Може статися невеликий землетрус, а вона навіть не помітить.

Я витягаю стару викрутку, яку тримаю в шухляді з білизною, і підважую нею дошки на підлозі. Чотири дошки. Більше, ніж у дитинстві. Тепер я маю значно більше таємниць.

Я виймаю із заглибини одну з двох коробок, відкриваю і роздивляюся її вміст. Беру найменший предмет і дбайливо розгортаю папір. Усередині одна золота сережка-кільце. Це не справжнє золото, а дешева біжутерія, трохи потьмяніла від часу. Якусь хвильку я тримаю її в руці, відчуваю, як метал нагрівається в моїй долоні. Здається, це перша річ, яку я в неї забрав. Того дня на ярмарку, коли все почалося.

Я розумію, що відчуває Ґев. Якби він не крав велосипед Шона Купера, той міг би зараз бути живий. Однісінька дурна дитяча витівка, котра призвела до такої жахливої трагедії. Я не кажу, що Ґев міг передбачити такі наслідки. Я теж не міг. Та мене однаково охоплює якесь дивне відчуття. Щось схоже на збентеження. Провину, хоча не зовсім. Якесь двоїсте відчуття. Відповідальність. За