Читати книгу - "Двійник"

голові під час всієї процедури реєстрації як відвідувачки, поки вона знімала годинника й клала разом із сумочкою до шафки. У кімнату для зустрічей не можна було брати ані гаманця, ані прикрас, і без сумочки вона почувалася голою, позбавленою всього, що засвідчувало б її особистість, усіх тих пластикових карток, які казали світові, хто вона така. Мора зачинила шафку, і клацання дверцят різонуло слух нагадуванням про те, до якого світу вона саме мала увійти: до місця, де двері з грюканням зачинялися, де життя людей минало в коробках.

Вона сподівалася, що зустріч буде приватною, однак коли її провели до приймальні, стало зрозуміло, що приватність тут неможлива. Годину тому почався час пообідніх візитів, у кімнаті галасували діти й панував хаос возз’єднання родичів. В автоматі, що вивергав загорнуті в плівку сандвічі, чіпси та шоколадні батончики, дзвеніли монети.

— Амальтея скоро прийде, — сказала Морі охоронниця. — Може, знайдете собі місце?

Мора підійшла до вільного стола, сіла. Пластикова стільниця була липка від розлитого соку; вона склала руки на колінах і чекала — серце калатало, у роті стало сухо. «Класична реакція бий-біжи, — подумала вона. — Якого біса я так нервуюся?»

Вона підвелася, підійшла до вмивальника. Наповнила водою паперову склянку, випила одним ковтком. Усе одно в горлі було сухо. Таку спрагу не втамувати водою; спрага, швидкий пульс, спітнілі долоні — усе один рефлекс, підготовка тіла до неминучої загрози. «Розслабся, розслабся. Ви з нею зустрінетеся, скажеш кілька слів, задовольниш свою цікавість і підеш геть. Хіба ж це важко?». Мора зібгала стаканець, розвернулася й завмерла.

Двері щойно відчинилися, увійшла жінка із стрункою, гордовитою поставою, із по-королівськи піднятим підборіддям. Її погляд упав на Мору й на мить затримався на ній, але тільки-но Мора подумала: «Це вона», жінка відвернулася, усміхнулася й розкрила обійми дитині, що бігла до неї.

Мора спантеличено вагалася, не знаючи, чи їй сісти, чи лишитися стояти. Тоді двері знову відчинилися: та ж охоронниця, яка говорила з нею раніше, вела попід руку іншу жінку. Жінка ця не йшла, а човгала, зігнувши спину, схиливши голову, наче нав’язливо вишукувала на підлозі щось загублене. Охоронниця підвела її до столу Мори, витягнула стільця і всадовила ув’язнену.

— Ну от, Амальтеє, ця пані прийшла до тебе. То, може, поговориш із нею гарненько, га?

Амальтея не підняла голови, не відірвала погляду від столу. Сплутані пасма волосся жирною завісою падали на її обличчя. Нині густо посмуговане сивиною, це волосся колись було чорним. «Як у мене, — подумала Мора. — Як у Анни».

Охоронниця знизала плечима, подивилася на Мору.

— Що ж, я вас залишу, гаразд? Як закінчите, тільки махніть мені і я її заберу.

Амальтея навіть не глянула на охоронницю, коли вона йшла геть. І наче навіть не помічала відвідувачку, яка зараз саме сиділа навпроти неї. Завмерла, сховавши обличчя за серпанком брудного волосся. Тюремна сорочка мішкувато звисала з плечей, наче жінка зсихалася всередині свого одягу. Рука, що лежала на столі, безупинно тремтіла.

— Привіт, Амальтеє, — мовила Мора. — Ти знаєш, хто я така?

Мовчання.

— Мене звати Мора Айлс. Я… — Вона ковтнула. — Я дуже довго вас шукала.

«Усе своє життя».

Жінка смикнула головою. Не у відповідь на Морині слова — просто мимовільний тик. Спалах імпульсу, що заблукав між нервами та м’язами.

— Амальтеє, я ваша дочка.

Мора дивилася на неї, чекала на реакцію. Прагнула побачити її. Цієї миті все решта навколо немовби зникло. Вона не чула какофонію дитячих голосів, дзенькіт четвертаків у автоматі чи того, як рипіли на лінолеумі ніжки стільців. Бачила тільки цю втомлену, зламану жінку.

— Можете на мене подивитися? Будь ласка, гляньте на мене.

Нарешті голова піднялася, різкими маленькими рухами, наче в механічної ляльки з іржавими коліщатами. Нечупарне волосся розійшлося, на Морі зосередився погляд непроникливих очей. Вона нічого не бачила в них, ані усвідомлення, ані душі. Вуста Амальтеї ворушилися, але без звуків. Просто чергове посмикування м’язів — без наміру, без змісту.

Повз них прошкандибав маленький хлопчик, за яким тягнувся запах мокрого підгузка. За сусіднім столом світло-русява жінка в тюремній джинсі тихо схлипувала, зронивши голову на руки, а її гість невиразно дивився на неї. Саме в цю мить мали місце з десяток родинних драм, подібних на Морину; вона була всього лиш однією з епізодичних героїнь, нездатною визирнути за межі своєї кризи.

— До вас приходила моя сестра Анна, — мовила вона. — Дуже схожа на мене. Пам’ятаєте її?

Тепер Амальтея рухала щелепою так, наче щось жувала. Уявну їжу, смак якої відчувала тільки вона.

«Ні, звісно ж, вона не пам’ятає, — думала Мора, із розпачем дивлячись на порожній вираз обличчя Амальтеї. — Вона не усвідомлює, що я тут, хто я така, чому я тут. Я горлаю в порожнечу і чую у відповідь тільки луну власного голосу».

Уперто вирішивши видобути з неї реакцію, хоч яку-небудь, Мора сказала майже з навмисною жорстокістю:

— Анна померла. Друга ваша дочка мертва. Ви про це знали?

Відповіді не було.

«Якого біса я взагалі стараюся? Нікого немає вдома. У цих очах немає життя».

— Ну що ж, — мовила вона. — Повернуся іншого разу. Може, тоді ви зі мною поговорите.

Мора зітхнула й підвелася, озирнулася, шукаючи поглядом охоронницю. Помітила її в іншому кутку кімнати і щойно піднесла руку, махаючи їй, коли почула голос. Такий тихий шепіт, що він цілком міг виявитися уявним.

— Іди геть.

Вона збентежено глянула на Амальтею, яка сиділа в тій самій позі, із тремтливими губами й розфокусованими очима.

Мора повільно опустилася на стілець.

— Що ви сказали?

Амальтея підняла на неї погляд. І на коротку мить Мора побачила в ньому свідомість. Проблиск розуму.

— Іди геть. Поки він тебе не побачив.

Мора не зводила з неї очей. Її спиною пробігся холодок, волосинки ззаду шиї піднялися.

Світлокоса жінка за сусіднім столом досі плакала. Її гість підвівся і сказав:

— Вибач, тобі доведеться це прийняти. Так уже склалося.

Він пішов до свого життя на волі, де жінки носять гарненькі блузки, а не синю джинсу. Де замкнені двері можна відімкнути.

— Хто? — м’яко запитала Мора. Амальтея не відповідала. — Хто мене побачить, Амальтеє?

І