Читати книгу - "Зона покриття"

— А коли це сталося? — спитав Клай. Він побачив, що Аліса ледь не зомліла, і обійняв її.

— О дев'ятій сьогодні вранці. У Топсфілді. Тож, якщо ви побачите їх компанію, що бреде дорогою з жовтої цегли[26] зі стереосистемою, з якої лунає «Чому ми не можемо бути друзями»... — він похмуро споглядав їх у світлі ліхтариків, прикріплених по боках його голови, — то я на вашому місці не біг би і не кричав кемо сабе[27], от і все. — Він зробив паузу. — І на північ би теж не йшов. Навіть якщо вас не застрелять, ви просто змарнуєте час.

Але, трохи порадившись у кінці паркувального майданчика супермаркету «Ай-Джі-Ей», вони все одно пішли на північ.

6

У північній частині Ендовера вони затрималися на пішохідному мості через трасу-495. На небі знову збиралися хмари, але світла місяця, що пробивався, вистачало, щоб побачити шість рядів нерухомого транспорту. Біля мосту, що вів на південь, лежала, наче мертвий слон, перевернута шістнадцятиколісна вантажівка. Навколо неї було встановлено помаранчеві стовпчики (вони свідчили про те, що хтось хоч якось відреагував, виставивши знаки), а за ними стояли дві покинуті патрульні машини — одна з них перевернута на бік. Задня половина вантажівки повністю вигоріла. Трупів не було видно, принаймні не в мінливому місячному сяйві. Кілька людей торували собі шлях на захід, бредучи аварійним рядом, але навіть там пройти було важко.

— Це додає усьому реальності, правда ж? — звернувся до своїх супутників Том.

— Ні, — байдужим голосом відповіла Аліса. — Мені це все видається спецефектом у якомусь грандіозному літньому кіно. Купи відро попкорну, кока-колу і дивись на кінець світу, зроблений у... як вони це називають? Комп'ютерна графіка? Сині екрани? Щось таке, хай йому чорт. — Вона тримала маленьку кросівку за шнурок. — Ось що мені потрібно, аби відчувати реальність. Щось таке маленьке, що його можна стиснути в руці. Ходімо вже.

7

На трасі-28 було повно покинутих машин, але порівняно з тра-сою-495 ця була абсолютно вільною, і вже о четвертій годині вони наближалися до Метуена, рідного міста пана Роско Гендта, того типа зі стереоліхтариками. Та частина розповіді Гендта, яка здалася їм правдоподібною, була достатньо переконливою, щоб у них виникло бажання якомога швидше сховатися десь задовго до настання ранку. Вони обрали мотель на перехресті трас 28 і 110. Перед різними будиночками стояло близько дюжини автомобілів, та Клая не полишало відчуття, що вони порожні. І чому б їм не бути порожніми? Двома дорогами можна було пройти тільки пішки. Клай і Том стояли на паркувальному майданчику збоку і розмахували ліхтариками понад головами.

— Ми в порядку! — гукав Том. — Нормальні! Ми заходимо всередину!

Вони почекали. У будинку, на вивісці якого було написано, що це «Готель "Затишна долина"», басейн із підігрівом, кабельне телебачення, групові знижки, ніхто не подав ознак життя.

— Ходімо, — сказала Аліса. — У мене болять ноги. І скоро світанок, хіба ні?

— Поглянь-но, — натомість промовив Клай. — Він підняв із під'їзної доріжки мотелю компакт-диск і посвітив на нього своїм ліхтариком. То були «Пісні кохання» у виконанні Майкла Болтона.

— А ти казала, що вони розумнішають, — відзначив Том.

— Не роби висновків так швидко, — застеріг його Клай, коли вони рушили до будиночків. — Той, хто мав диск із собою, викинув його, так?

— Швидше за все, просто впустив, — не здавався Том. Аліса теж посвітила на диск ліхтариком.

— Що це за співак?

— Сльозливий романтик, — сказав Том, — нащо він тобі здався? — Узяв компакт-диск і викинув його через плече.

Вони обережно, наскільки це було можливо, виламали двері трьох сусідніх будиночків, щоби зсередини можна було бодай закрити засувку, і, завалившись у ліжка, проспали більшу частину дня. Їх не турбували, хоча того вечора Аліса сказала, що їй здалося, ніби десь далеко грає музика. Але одразу ж сама і визнала, що це просто могло бути частиною її сну.

8

У холі «Затишної долини» були виставлені на продаж карти, у яких можна було знайти більше інформації, ніж у їхньому атласі доріг. Карти лежали у розбитій скляній шафці-вітрині. Обережно засунувши руку, щоб не порізатися, Клай дістав одну карту Массачусетсу й одну — Нью-Гемпширу і раптом помітив молодого чоловіка, що лежав по той бік стійки адміністратора. Його розплющені очі були невидющими. На мить Клаєві здалося, що у рот трупа хтось засунув корсаж дивного кольору, але потім, побачивши зеленкуваті скалки, які стирчали з його щік, збагнув, що вони такого самого кольору, як і уламки скла, розсипані на полицях вітринної шафки. На покійному була табличка з написом МЕНЕ ЗВУТЬ ГЕНК. СПИТАЙТЕ МЕНЕ ПРО ТИЖНЕВІ ТАРИФИ. Дивлячись на Генка, Клай одразу ж подумав про пана Рікарді.

Том і Аліса чекали на нього всередині під дверима холу. Була лише чверть на дев'яту, а надворі вже стояла глупа ніч.

— Як усе пройшло? — поцікавилася Аліса.

— Вони можуть нам знадобитися, — сказав він. Передав їй карти, а тоді підніс гасову лампу, щоб вони з Томом могли роздивитися їх, порівняти з атласом доріг і намітити нічний маршрут. Він намагався розвинути у собі почуття фаталізму щодо Джонні та Шарон, намагався тримати у фокусі своєї свідомості неприкрашену правду про теперішнє становище своєї сім'ї: того, що сталося у Кент-Понді, не змінити. З його сином та дружиною або все було гаразд, або ні. Він чи знайде їх, чи не знайде. Це напівмагічне мислення вдавалося йому час від часу.

Коли воно давало збій, він переконував себе у тому, що йому пощастило залишитися в живих, і, авжеж, це була правда. Його везіння нейтралізувалося тим, що, коли почався Імпульс, він був у Бостоні, за сотню миль південніше Кент-Понда, навіть якщо йти найкоротшим маршрутом (який у їхньому випадку був геть неможливий). І все ж — він зустрів добрих людей. І це незаперечний факт. Людей, яких він міг вважати друзями. Багатьом іншим, хто траплявся на його шляху, — Чоловікові із Барильцем Пива і Жінці, Яка Несла Біблію, а також пану Роско Гендту з Метуена — пощастило менше.

Якщо він дістався до тебе, Шарон, якщо Джонні дістався до тебе, то краще дбай про нього. Заради твого ж блага.

А що, як у нього був із собою телефон? Раптом він