Читати книгу - "12 польських есеїв"

Сьогодні цей міф згасає в тіні іншого міфу – міфу безжальних порахунків. Зміна сторожі настала, втім, не без участі розчарованих героїв першої легенди: падіння високих ідеалів не може обійтися без винних. Отож час сприяє їхньому віднайденню, хоч я й не вважаю такий спосіб лікування ран добрим, бо ж рани зовсім не вигадані.

Це звучатиме, можливо, парадоксально, але своєрідним варіантом інтелектуальної позиції полювання на заплямованих колаборацією співгромадян є цілковите відмежування від будь-яких зв’язків культури з політичним і навіть суспільним життям, радикальний (desinteressement стосовно історичних контекстів та значень літературного твору. Ця позиція характерна, як на мене, радше для молодого покоління і породжена з глибокої неповаги до культури надто зіпсутої – згідно з цим міфом – і скорумпованої. Якщо так було насправді, то можливі два висновки: або цілковито відкинути цю культуру, прирікши її на забуття, або відкинути таку точку зору, котра знаходить у літературі лише брудну білизну та брехню, і визнати її малоістотною. Суттєвими виявляються у такому разі питання суто літературні, мистецькі, а також погляд на твори з позачасової, універсальної перспективи.

Однозначний образ багатозначної культури

Неважко помітити, – оминаючи цього разу відсутність певного синхронного розгортання в часі, - що обидва підходи, які міфологізують літературу і, взагалі, культуру ПНР, певним чином взаємозумовлені. Крайнощі одного погляду є ніби реакцією на крайність іншого і в своєму полемічному гніві однаковою мірою, хоч і в протилежних напрямках, спотворюють картину й оцінку цілості. У кожному з них містяться раціональні передумови та слушні погляди, проте кожен з них є поганим провідником по літературі важкого й неоднозначного часу. Хоча б лишень через те, що намагається цей час і цю культуру уніфікувати.

Немає простих, однозначних інтерпретацій, ані оцінок такої складної, багатовимірної, хоч, з певного погляду, начебто й однорідної реальності, якою була культура ПНР. Поняття зради, колаборації – це наче удар сокири, натомість тут потрібен значно тонший інструмент. Варто хоча б розрізняти кольори різноманітних колаборацій. Є колір страху, але також – ідейних переконань, що блякнуть надто повільно, не встигаючи за реальністю, а є, може, й щось таке, як вірність? Є колір ілюзій, дедалі чудернацькіших, є колір дурості та засліплення, зумисного каліцтва й браку елементарної чулості, а є й колір звичайної вигоди, користолюбства, жадоби влади та привілеїв. Відповідальність письменників та митців за співпрацю у творенні зла – це наступна сама різноманітних відтінків. У творенні зла? Так, я вжив колись метафору «угода з сатаною» і не маю наміру відступатись від неї. Комунізм, хоча не завжди було це однаково зрозуміло, був не лише формою влади, а й владою зла. Він накоїв багато зла, зла безмірного й абсолютного – можна сказати, в маштабі історичному, і будь-яка спілка з ним заражена злом. Та водночас я питав і питаю: а де ж вони були й де вони тепер, ці янгольські хори, і де сказано, що ми можемо бути цілком вільні від контакту зі злом? Різною була участь у цій колективній хворобі, і неправда, ніби немає різниці між маленькою колонією мікробів та смертельною інфекцією всього організму.

Однак насамперед треба пам’ятати, що фаустівська угода передбачала взаємну користь і що цей договір не лише ув’язнював митця. Користь, коли йде мова власне про мистецтво, про можливість народження геніального твору, була загалом неабиякою; не слід виключати й наміру ошукати диявола: кожен, навіть другорядний Фауст завжди в глибині душі розраховував на свою Марґариту. Хоч би там як, а відповідальність, вина та кара належать до іншої, не мистецької, сфери, ймовірно, важливішої та реальнішої, проте що може бути для митця важливішим за його мистецтво? Він усвідомлює, що навіть найкращі чесноти не додадуть – самі по собі – блиску його мистецтву. Ба, можна припустити, – принаймні так твердять видатні в цій справі авторитети, – що власне хвороба, контакт зі злом, відповідна доза божевілля – це важкозамінні складові архітворчої рецептури. Варто теж зауважити, що згаданий договір не укладався на засадах вільного вибору, його альтернативою було мовчання – і то, за крайньої послідовності, мовчання усієї культури.

Угоду, отже, було підписано, метафора працювала на два боки. Можна сперечатись, чого вдалось досягти завдяки цьому. Щасливі ті, що залишили талановиті твори; невдахи ж не тільки винні, а й сміховинні. Можна сперечатись, наскільки великою була та ціна, чи справді йшлося про душу і як багато ця душа коштувала. Не підлягає, однак, сумніву, що документ був підписаний і угоду укладено lege artis – за всіма правилами мистецтва.

Не можна вдавати, ніби нічого не сталося. Можна твердити, що краще тактична брехня й напівправда, ніж мовчання, проте кожного разу, у кожному випадку належить підбити конкретний баланс культурних (а не лише моральних) видатків та прибутків, нічого не замовчуючи й не оминаючи. Треба розкрити усі механізми, які сприяли існуванню політичного і суспільного зла й функціонували поза згодою самої людини, а отже, й без її вини в прямому значенні цього слова. Без вини, та не без відповідальності, бо література – це така ділянка суспільного життя, у якій з’являється дивна конструкція вини без вини, або відповідальності за наслідки, що суперечать намірам і виявляються лише згодом, у перебігу історичного процесу. Не можна, та й неварто, вдавати, ніби ми все це знали і лише ті або ті обумовлення, а також хитра тактика наказували заплутувати сліди та дурити погоню. Навпаки, треба показати, що це був довгий і болісний процес зміни поглядів, зміни чи, може, навіть – принаймні від якогось моменту – зростання свідомості та відчуття реальності, котра аж ніяк не узгоджувалась із привабливою доктриною. Якщо навіть часом доводиться соромитись юначого кохання, то, думаю, можна і, навіть, треба, соромитись його з гідністю.

Дзеркало з минулого

Коли ми застосуємо періодизацію літератури ПНР, нав’язувану історією: 1944-48; 1948-55; 1956-68 (на мій погляд, краще 1956-75); 1968-75; 1976-80; 1981-88, - то легко помітимо, що, кожний наступний етап, як це зазвичай буває, «живиться» попереднім, у різних вимірах визначає своє ставлення до попереднього, найчастіше, зрештою, перебуває у більш чи менш виразній опозиції до нього. Простіше кажучи: величина поступу в наступних періодах вимірюється здатністю долати помилки та ідеологічно-політичні обмеження попереднього періоду. Трішки більше правди, трохи менше свідомого замовчування – це успіх, котрий часто здається цілковитою