Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

зміну білизни. Приховала шпульку ниток та голку, напевне доведеться щось лагодити. Обійняла заплакану маму, кортіло довше побути біля неї, бодай на кілька хвилин. Та поліцай сіпнув грубо, відштовхнув, — і матуся бігла за нами до машини, як усі решта рідних. Близько не пустили нікого. Уляна із Софією вже сиділи в кузові, подали руки, затягнули.

І вже там я звернула увагу: нас якось дивно розміщають.

Усередині кузова вздовж бортів стояли вузенькі дерев’яні лавки. У нашій машині, другій у колоні після головної, зібрали самих дівчат, розсадивши на ті лави. Ми дивилися одна на одну, крутити головами заборонили, узагалі всякий рух вважатимуть спробою втечі. Стрілятимуть без попередження й виконають погрозу, жодних сумнівів. Між нами на мішках і торбах із харчами вмостилися німецькі автоматники, так само розмістилися вони в інших кузовах. Спереду й позаду — мотоциклісти, офіцер в авангарді, в колясці, задоволений собою й зосереджений водночас.

— Переможець, — процідила тихо Софія.

Хоч як старалася, усе одно почули. Найближчий до неї солдат звелів замовкнути, бо гірше буде, і вона демонстративно стулила губи, ті аж побіліли. Сиділи мовчки, коли колона рушила. Навіть одна на одну намагалися не дивитися зайвий раз. Куди везуть — почули раніше. Та й іншого варіанта не було: Ковель, залізнична станція. Потім телячі вагони, уперед, на Захід.

Машина стрибала на горбатій ґрунтовій дорозі. Починало припікати сонце. Пережите вже не страшило, а стомлювало. Тримаючись за дошку лавки, я примудрилася заплющити очі й навіть трохи задрімати, спершу опустивши голову, потім — примостивши в Уляни на плечі.

Скільки їхали — не знаю.

Ніби рухалися, проте час наче завмер.

Аж раптом десь попереду вибухнуло.

Відразу вдарила довга автоматна черга, потім — ще одна.

Ми всі закричали хором і раптом побачили націлені на себе дула. То солдати, що збилися в кузові, наїжачили зброю, не дозволяючи нам ані впасти, ані бодай пригнутися, рятуючись від випадкових куль.

Нами прикривалися.

Ось коли стало ясно, для чого нас, бранок, розсадили саме так.

Живий щит.

Але ж усе одно колону атакували. І в тому, що то наші партизани, я не сумнівалася.

Вантажівка зупинилася на повному ходу, трусонуло сильно.

— Лягайте! Дівчата, лягайте! — заволала на всю силу легень Уляна, перекрикуючи канонаду.

Я ще нічого не зрозуміла — а вона вже падала просто на найближчого до себе німця, водночас рукою, потім — усім тілом відводячи вбік виставлений уперед автомат. Такого виверту німець не чекав, але все ж устиг надавити на спуск. Коротка черга вдарила в бік сусідові зліва, той загорлав від раптового болю, сіючи паніку. А ми вже навалювалися на солдатів за прикладом Уляни.

Скажу тільки за себе: не думала в ту мить ні про що.

Повалилася між солдатами, кричачи криком, накривши руками голову, відразу відповзаючи в той кут, у який було можливо. Бій лунав тепер десь над нами, й солдати, голосно лаючись, топчучи нас кованими чобітьми, виборсувалися з живої людської купи, сипалися через борти.

Не помітила, як вистрибнув останній.

Ми, бранки, лишилися на дні кузова самі й почали сповзатися, збиватися докупи. Крики, промовлені вголос молитви, знову налякані вигуки, хтось кликав маму — усе змішалося, й за голосінням не помітили, як раптом довкола стало дуже тихо.

Першою оговталася Софія.

Обережно, дуже обережно підвелася, спершу рачки, потім — навколішки. Вистромила голову над бортом. За мить десь поруч почули стурбований чоловічий голос:

— Е, дівки, ви там усі живі?

Відразу інший, бадьорий:

— Слава Ісусу Христу!

Аж тут Софія вигукнула дзвінко:

— Клене! Клене!

І спритно, вправно не стрибнула — перелетіла через борт.

З

То справді був партизанський відділ.

Хлопці займалися своїми справами і, здавалося, не зважали на нас, звільнених полонянок. Частина перевантажувала харчі з кузовів на підігнані підводи. Інші тягнули трупи німців докупи, найперше знімаючи з мертвих чоботи, ремені, забираючи зброю. Кілька вояків окремо поклали своїх загиблих, дехто з дівчат уже бинтував поранених.

Керував усім худорлявий, але не хворобливий, навпаки — міцно збитий командир, чий вік складно було визначити на око з першого погляду. Він видавався старшим за свої роки, скільки б не мав їх насправді. Споглядав за всім із-під примружених очей, і складалося враження: насилу стримує себе від якогось шаленого вчинку. На ньому був добре підігнаний однострій із нашивками на манжеті, котрі напевне означали ранг, але на тому я не зналася. Згодом почула: він чотовий. Тоді ж намагалася уявити його в цивільному костюмі — нічого не виходило. Здається, коли народився, замість пелюшок його відразу загорнули у військовий одяг. Мав широкого відкритого лоба, як повертався, аби дати чергове розпорядження, — бачила карбований профіль, невеличку горбинку на носі.

Але все ж командира відволікала Софія.

Точніше — не вона, а вояк, котрий стояв поруч із нею, тримаючи за руку.

З першого погляду зрозуміло: зустріч, може, й випадкова, проте знаються ці двоє давно.

І командирові все це не подобається.

— О! Ти ба, хто тут! — почула раптом біля себе.

Озирнулася на голос. І не впізнала цього партизана з коротко й незграбно стриженою головою, проте — з густими вусами.

— Не пізнала, Синичко? — запитав він, збивши на потилицю мазепинку.

— Чекай... — здогадалася я. — Дубняк. Іван Дубняк.

— Друже Чубе, потім знайомих шукатимеш! Часу мало! — гаркнув командир.

— Слухаю, друже Остапе! — відповів той слухняно, підморгнув мені. — Чула? Ще побачимося, переговоримо.

Щойно відійшов, як поруч опинилася Уляна. Вона, дивлячись просто на командира, продзвеніла:

— То ти, строгий, той самий Остап? Про якого кажуть — із заліза зроблений?

— Можеш помацати.

Командир мовив так, не знаючи нашої Уляни Волощук. А вона запросто ступила впритул, торкнулася долонею грудей, відійшла назад.

— Брешуть. Жива людина. Серце стукає.

Усе відбулося при глядачах, і хлопці, хто побачив, дружно реготнули. Остап же закусив нижню губу, на коротку мить переставши бути суворим вояком. Обсмикнув кітель, поправив мазепинку. Хотів сказати щось — випередили.

— Глянь, яка бойова, друже Остапе! — вигукнув партизан із борозенкою від віспи на правій щоці. — Може, бери у відділ. Німаки розбіжаться, як почують.

— Чого ж! — відразу включилася в забаву Уляна. — Зброю дасте, то розбіжаться.

— Зброю в нас не дають. Її в бою беруть, — спокійно мовив Остап.

Уляна й тут не розгубилася. Побачила біля заднього колеса вантажівки карабін, досі не помічений ніким. Нахилилася, підняла, клацнула затвором.

— Маю.