Читати книгу - "Тіні згаданих предків. Від склавинів до русинів. Прадавня Україна. Русь і походження українців"

відомий серед «антських скарбів», Мартинівський). Ще більш цікавим є північний кордон зони випадіння цих скарбів, що виходить за межі власне пеньківського ареалу і пов’язаний з ареалом колочинської культури (найпівнічніший з відомих «антських скарбів» знайдений у Трубчевську на Брянщині). Тож є підстави припускати, що союзом із булгарами були охоплені не тільки анти-«пеньківці», а й їхні північні сусіди.

Повертаючись до ситуації на Правобережжі, зазначимо, що жодних певних слідів якихось каральних акцій (зокрема, випадіння скарбів) для цього часу не фіксується на празьких пам’ятках. Імовірно, стосунки склавинів-«пражан» і з сусідами-«пеньківцями», і з номадами будувалися якимось іншим чином, а тому вони не були втягнуті у реконструйовані події. Однак у будь-якому разі і це населення, нехай і опосередковано, невдовзі долучилося до масштабних змін, одним з найсуттєвіших поштовхів для яких став булгаро-хозарський конфлікт та зумовлені ним каральні заходи хозар щодо осілого населення півдня Східної Європи.

Слов’янські спільноти на території сучасної України в VIII — X ст.

(О. Комар)

Історію східнослов’янських племен VIII—X ст. в узагальнювальних працях традиційно відносять уже до частини «писемної» завдяки хрестоматійній розповіді «Повісті минулих літ» про розселення слов’ян. В історичній науці XVIII—XIX ст. вона й справді вважалася цілком реалістичною. Однак у XX ст., під тиском автохтоністичних[7] концепцій походження слов’ян та об’єктивного поступу історичної текстології й археології, оповідь про слов’янську батьківщину на Дунаї було визнано лише книжною конструкцією літописця, яка розвивала в руслі генеалогічної легенди наратив одного з перекладних писемних джерел про походження європейських народів від Яфета.

Сучасному історику доводиться вирішувати проблему джерел «Повісті минулих літ» чи не щодо кожного повідомлення раніше від 1037 р., коли починаються щорічні записи літопису. У своєму розпорядженні давньоруський книжник точно мав слов’янські переклади грецьких історичних хронік: Іоана Малали, Георгія Амартола та його продовжувача, Палею, а також один із творів кирило-мефодіївського циклу — т. зв. «Сказання про початок слов’янської грамоти». Порівнюючи їх інформацію з усними переказами, топонімічними легендами[8], іншими джерелами, автор «Повісті минулих літ», як справжній історик, вносив свої поправки й доповнення до чужоземних звісток і, навпаки, за допомогою останніх намагався датувати й увести в історичний контекст східнослов’янські перекази.

Першим важливим хронологічним орієнтиром для нього стали події 626—627 рр. — облога аварами («обрами») Константинополя та похід візантійського імператора Іраклія у союзі з тюрками-хозарами («білими уграми») у глиб Персії. Другим — вторгнення кочовиків-булгар у слов’янські землі в Подунав’ї (680 р.), а незабаром і «білих угрів» (тюрків-хозар). Ці сюжети дозволили літописцеві згадати розповіді про насильство авар над дулібами та підкорення частини східнослов’янських племен (полян, сіверян, радимичів, в’ятичів) хозарами. Останній факт мав для нього особливе значення, адже історія появи Південної Русі починається у літописі зі звільнення полян, а згодом по черзі сіверян, радимичів та в’ятичів від хозарської данини та їх підпорядкування Києву. Сам початок Русі датований літописцем за згадкою Георгія Амартола про похід русів на Константинополь (860 р.) за часів правління імператора Михайла III (840—867 рр.). Завершується частина про слов’янське розселення сюжетом про переселення на захід кочовиків-угрів з їх зупинкою під Києвом, розміщеним у літописній статті під 898 р., хоча з Північного Причорномор’я їх витіснили печеніги ще 889 р., а до 896 р. давні мадяри вже опанували Карпатську котловину. Часті помилки в датуванні подій найдавнішої частини літопису ясно свідчать, що розбивка тексту на річні записи відбувалася пізніше й не завжди вдало.

Окреме складне питання: якою саме інформацією володіли київські літописці кінця XI — початку XII ст. про слов’янські племена VIII—X ст.? Чи справді існували усні перекази про їхнє минуле, чи такі оповіді лише пояснювали в анекдотично-легендарній формі причини етнографічних відмінностей мешканців різних регіонів Русі в XI—XII ст.?

Описана в «Повісті минулих літ» етногеографічна картина включає назви племен з різними суфіксальними моделями утворення: на -ане/-яне (поляни, сіверяни, древляни, бужани, волиняни, полочани); -ци (тиверці); -ичи (уличі, дреговичі, кривичі, радимичі, в’ятичі); безсуфіксні (дуліби, білі хорвати). Перша група об’єднує мешканців територій, згаданих у самому літописі й відомих з інших джерел як «землі»: Польска, Деревска, Сѣверска, Волыньска; «бужани» та «полочани» утворені від гідронімів[9]; форма ж «тиверці» передбачає існування міста або регіону «Тивер». На прикладі легенди про походження радимичів і в’ятичів від двох братів-«ляхів»: Радима і В’ятка, сам літописець демонструє розуміння суфікса -ичі як патронімічного[10], щоправда, не наводить аналогічних легенд для решти племен. Нарешті третя, безсуфіксна, група етнонімів повторюється у Балкано-Дунайському регіоні, через що історики не раз ставили під сумнів належність згаданих племен до східнослов’янської групи або й узагалі їх проживання в рамках майбутнього давньоруського ареалу.

Деякі географічні прив’язки племен у літописі викликали бурхливі дискусії дослідників. Наприклад, літопис у різних місцях локалізує на р. Буг дулібів та бужан, в обох випадках зазначаючи «де нині волиняни» («після них волиняни»). Чи означає ця редакційна поправка, що «волиняни» — лише назва мешканців сучасних автору земель Волині; чи, може, племінного союзу, у який згодом увійшли дуліби та бужани; чи взагалі на Бузі послідовно проживали три різні племені — дуліби, бужани та волиняни? Уличів і тиверців літопис також садовить по Бугу, але, швидше за все, іншому — Південному. Щоправда, Новгородський І літопис молодшого зводу знає як град уличів Пересічень, тотожний за назвою давньоруському місту південніше від Києва. Це змусило автора стверджувати, що уличі (угличі) проживали спочатку вниз по Дніпру, а потім переселилися у межиріччя Південного Бугу і Дністра. В’ятичів літопис розселяє по Оці, не згадуючи про значно більший ареал розселення слов’ян у Подонні, відомий за археологічними даними.

Небагато допомагають у розв’язанні проблеми й іноземні джерела, плутана і фонетично спотворена інформація яких, проте, слугує нескінченним ресурсом для здогадів та інтелектуальних вправ істориків. Надзвичайно складна для інтерпретації латиномовна пам’ятка IX ст. — т. зв. «Баварський географ» — містить деякі назви племен, що віддалено нагадують східнослов’янські: Zuireani (сіверяни?), Busani (бужани?), Unlizi (уличі?), Velunzani (волиняни?), Ruzzi (руси?). Але якщо сусідство Ruzzi поруч з Caziri (хозари) справді виглядає закономірним, то решта «східнослов’янських» етнонімів виявляються розкиданими в переліку між племенами Центральної Європи і Прибалтики, змушуючи згадати факти подібності назв племен у різних частинах слов’янського світу (наприклад, дуліби, поляни, севери, серби, хорвати, смоляни тощо). Використанню «Баварського географа» як