read-books.club » Сучасна проза » Найкраще в мені 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкраще в мені"

130
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкраще в мені" автора Ніколас Спаркс. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 43 44 45 ... 84
Перейти на сторінку:
class="p1">— Зовсім ні, — відповів він. — Приїхав раніше, щоб упевнитися, що авто готове.

— І?

— Той, хто його ладнав, точно знав свою справу.

Вона всміхнулася й, ставши навшпиньки, цьомкнула його в щоку. Здавалося, Довсон не розумів, як трактувати цей її жест, і його розгубленість віддзеркалилася в ній словами матері, які та сказала зранку. Щоб звільнитися від цих думок, вона перевела увагу на авто.

— Ти опустив верх?

Її питання повернуло його назад до землі.

— Я подумав, ми можемо ним поїхати до Вандміру.

— Воно ж не наше.

— Не наше. Але треба ним проїхатися, аби впевнитися, що з ним все гаразд. Повір, власник обов’язково захоче знати, що воно на ходу і в ідеальному стані, перш ніж виводити його на вулиці міста.

— А як зламається?

— Не зламається.

— Упевнений?

— Так точно.

На вустах її знов заграла усмішка:

— То нащо нам тоді робити тест-драйв?

— Ну гаразд, гаразд, ти мене викрила. Просто хочу проїхатися в ньому. Це просто гріх, що таке авто стоїть у гаражі без діла, особливо, коли взяти до уваги, що власник не дізнається і що я маю ключі.

— Дай вгадаю: коли повернемося, то поставимо його на цеглини й дамо задній хід, щоби відкрутити лічильника назад? Щоб власник не дізнався?

— Це не поможе.

— Знаю. Просто бачила такий трюк у «Ферріс Бюллер бере вихідний» [12], — крізь сміх зізналася вона.

Він трішки відхилився назад, роздивляючись її.

— Ти виглядаєш приголомшливо, до речі.

Вона відчула, як від цих його слів шиєю до потилиці й обличчя здіймається жар. Колись уже вона перестане червоніти в його присутності?

— Дякую, — відповіла вона, прибираючи неслухняне пасемко волосся за вухо й роздивляючись його у відповідь. Вона намагалася тримати відстань.

— Не можу пригадати, чи колись бачила тебе в костюмі. Він новий?

— Ні, але мені рідко доводиться вдягати його. Бережу для особливих нагод.

— Гадаю, Так схвалив би, — сказала вона. — Як минув учорашній вечір?

Він згадав про Теда й про все, що сталося, включно з переїздом до пляжного готелю.

— Та ніяк. А твоя вечеря в материних подруг?

— Нема чого згадувати, — відповіла вона, нахилилася крізь прочинені двері машини вирівняти кермо, а тоді знов звернулася до нього: — А от уранці ми з нею мали прецікаву розмову.

— Невже? Вона кивнула:

— Після неї я замислилася над тим, що відбувається останнім часом. Про тебе, про себе… про життя. Про все. А коли їхала сюди, то зрозуміла, як добре, що Так тобі про мене не розповідав.

— Нащо ти так кажеш?

— Бо вчора, коли ми були в гаражі… — вона зупинилася в пошуку правильних слів і, підібравши, повела далі: — Гадаю, я поводилася неналежно. Тобто треба було бути стриманішою. І тому — перепрошую.

— Але за що тобі перепрошувативи?

— Важко пояснити. Тобто… — коли вона затнулася посеред фрази, Довсон уважно подивився на неї й нарешті зробив крок вперед:

— Амандо, з тобою все гаразд?

— Не знаю. Я тепер уже нічого не знаю. Коли ми були юні, все було значно простіше.

— Що ти намагаєшся сказати?

Вона глянула на нього знизу вгору:

— Ти маєш зрозуміти, що я давно вже не та дівчинка, якою була колись. Я тепер дружина і мати, і в мене є вади, як у всіх. Мені важко жити з вибором, який зробила, я часто помиляюся, і постійно мені не дає спокою те, що я не знаю, ким є насправді, що роблю, чи взагалі потрібна на цьому світі. Я зовсім не особлива, Довсоне, і ти маєш це знати. Ти повинен зрозуміти, що я… звичайна.

— Ти не звичайна.

Помітно було, що говорити їй боляче, та голос її звучав рішуче:

— Розумію, що ти звик у це вірити. Але це не так. І проблема в тому, що все, що відбувається зараз, — воно незвичайне. І я не можу знайти собі в цьому місця. Коли б Так розповідав мені про тебе, я була б принаймні готова до таких вихідних, — машинально, вона взялася за срібний медальйон, що прикрашав їй виріз: — Я не хочу наробити дурниць.

Довсон переступив з ноги на ногу, добре розуміючи, чому вона сказала те, що сказала.

Це була одна з причин його любові до неї, хоч він і не міг зізнатися їй у цьому вголос. Це не те, що їй треба було почути. Намагаючись бути якомога спокійнішим й м’якшим, він промовив:

— Ми говорили, ми їли, ми згадували минуле. І все. Ти нічого такого не зробила.

— Ні, зробила, — вона спробувала посміхнутися, та крізь посмішку все одно просвічував сум: — Я не казала матері, що ти тут. І чоловікові теж.

— А хочеш сказати?

Риторичне питання. Але і мати її питала про те саме. Вона знала, що саме може відповісти, але просто зараз слова не йшли їй з вуст. Вона помітила, що несвідомо захитала головою, повільно й нерішуче, а тоді прошепотіла:

— Ні.

Здавалося, Довсон відчув жах, який охопив її через це визнання — він взяв її за руку й запропонував:

— Їдьмо до Вандміру. Віддамо шану Такові, гаразд?

Вона кивнула, піддаючись несподіваній приємності його ласкавого дотику, відчуваючи, як якась частина її відірвалася й зникла, полишивши її з відчуттям втрати контролю над тим, що може статися далі.

* * *

Довсон обійшов з нею навколо машини й відчинив пасажирські двері. Аманда сіла, а сам він пішов до орендованого авто за скринькою з попелом Така, відніс його до «Стінґрея» і прилаштував позаду водійського крісла поряд з піджаком. Аманді важко було опанувати себе. Щоби відволіктися, вона витягла з сумочки аркуш із маршрутом, а сумочку вклала за сидінням.

Довсон натиснув на педаль, повернув ключ у замку, і двигун рвучко ожив. Він декілька разів дав газу, й авто злегка затрусилося. Коли вібрація на яловому ходу минулася, Довсон виїхав з гаража й повільно рушив до головного шосе, уникаючи ям. Двигун запрацював трохи тихше, коли вони проминули Орієнтал і вибралися на безлюдну трасу.

Аманда зручніше всілася і з’ясувала, що з її місця можна було розслаблено роздивлятися околиці. Довсон тримав кермо одною рукою — як колись, і спогади з юності про їхні довгі автомобільні прогулянки боляче відгукнулися в ній. Колись він тільки так і міг повністю розслабитися — так було й тепер: вона відчувала це, спостерігаючи, як він перемикає передачі і як м’язи його передпліччя напружуються й пласкішають.

Пасма волосся затріпотіли навколо Амандиного обличчя, коли авто набрало швидкість, і вона зібрала їх у хвіст. Двигун ревів, вітер шумів,

1 ... 43 44 45 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкраще в мені», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкраще в мені"