Читати книгу - "Найкраще в мені"

— Я б, може, й сказала так, якби взагалі знала про ці стосунки. Та ти про них брехала з самого початку.

— А тобі ніколи не спадало на думку, що саме твоя поведінка змушувала мене брехати?

Мати завела очі під лоба:

— Не сміши. Я тобі слова в рота не вкладала. І не я постійно ховаюся й прокрадаюся ночами додому. Ти так вирішила, а кожне рішення має наслідки. Треба навчитися відповідати за вибір, який ти робиш.

— А ти вважаєш, що я про це не знаю? — Аманда відчувала, як втрачає контроль.

— Я вважаю, — промовила мати, добираючи кожне слово, — що іноді ти буваєш аж надто егоцентричною.

— Я? — Аманда здивовано кліпнула очима. — Це я егоцентрична?

— Звісно, — відповіла мати. — Усі такі, в деякій мірі. Але я хотіла сказати, що цією доріжкою ти іноді задалеко заходиш.

Аманда отетеріло дивилася на неї через стіл і слова сказати не могла. І це каже її мати — її мати! — а не хтось інший. Це страшенно розлютило її. У материному світі всі люди так чи інакше були дзеркалом для неї самої. Аманда зібралася з силами й відповіла, старанно слідкуючи за словами:

— Гадаю, говорити про це — не найліпша ідея.

— А я вважаю, що найліпша.

— Бо я не розповідала про Така?

— Ні. Бо я вважаю, що це має якийсь стосунок до проблем, які ти маєш з Френком.

Від цієї фрази Аманда ледь не вибухнула, однак зуміла втримати себе в руках й не виказати гніву:

— Чому це ти вважаєш, що я маю проблеми з Френком?

Мати намагалася не видати себе, але тон її був дуже вже холодним:

— Я тебе знаю ліпше, ніж ти думаєш, і те, що ти не стала заперечувати, тільки доводить, що я не помилилась. Мені не дошкуляє той факт, що ти не хочеш говорити, що у вас там відбувається. Це ваша з Френком справа, не моя, і я нічим не зможу зарадити. Ми обоє це знаємо. Шлюб — це партнерство, а не демократична республіка. І тому виникає питання, чим ти ділилася з Таком упродовж цих років. Бо, на мою думку, ти не просто відвідувала його. Тобі треба було щось розділити з ним.

Сказавши це й запитально підвівши брови, мати замовкла, а Аманда намагалася проковтнути завданий нею шок. Мати знов переклала серветку на колінах:

— Я так розумію, вечеряти ти будеш в місті. Удома поїси чи десь підеш?

— То ти отак?! — не втрималася Аманда. — Ти отак просто кидаєшся звинуваченнями й здогадками, а тоді змінюєш тему?

Мати склала руки на колінах.

— Я не змінювала тему. Це ти відмовляєшся про це поговорити, не я. Та на твоєму місці я би подумала про те, чого хочу найбільше, бо коли ти повернешся додому, то доведеться приймати певні рішення стосовно свого сімейного життя. І, зрештою, все або вийде, або не вийде. І тут багато чого залежить саме від тебе.

В її словах була гірка правда. Це стосувалося не тільки її й Френка: в них були діти, яких треба було ростити разом. Аманда враз почулася виснаженою. Поставивши чашку на блюдечко, вона відчула, як злість виходить з неї, лишивши по собі тільки відчуття поразки.

— Пам’ятаєш, біля нашого приплаву колись жила родина видр, які постійно випливали погратися коло берега? — нарешті запитала вона, не чекаючи на відповідь. — Коли я була маленькою, пам’ятаєш? Татко кликав мене щоразу, як вони з’являлися. Ми сиділи з ним на траві й дивилися, як вони борсаються й ганяються одне за одним. Мені тоді здавалося, що вони найщасливіші створіння на світі.

— Не розумію, до чого тут це…

— Потім я знов бачила видр, — Аманда перебила матір й продовжила: — Минулого року, коли ми мали відпустку на морі, ходили до акваріуму в Пайн-Нол-Шорз. Я так хотіла побачити тих видр. Сто разів розповідала Анет про звірят, що мешкали коло нас, коли я була ще малою, і вона теж хотіла поглянути на них, та коли ми туди прийшли, все було по-іншому, не так, як у дитинстві. Так, там були видри, та вони просто спали. Ми кілька годин ходили довкола них, та вони не ворушилися. Коли ми виходили з акваріуму, Анет спитала, чому вони не гралися, і я не знала, що їй сказати. І мені було так… сумно. Бо коли ми пішли, я зрозуміла, чому вони так поводилися.

Вона зупинилася й провела пальцем по вінцях чашки, а тоді глянула на матір.

— Вони не були щасливі. Знали, що живуть у несправжній річці. Може, вони й не розуміли, як так сталося, але по них було видно, що вони відчувають неволю, розуміють, що їм звідти не вийти. Це було не те життя, яким вони мали б жити чи хотіли б жити, проте змінити нічого не могли.

І тоді вперше, мабуть, за весь ранок вона помітила, що мати не може підібрати слів. Аманда відсунула чашку й підвелася. Ідучи геть, вона почула, як мати кахикнула, і обернулася.

— Гадаю, ти вкладала у свою історію якусь мораль. Аманда втомлено посміхнулася й тихо відповіла:

— Так. Вкладала.

11

Довсон опустив дах «Стінґрея» й сперся на багажник, чекаючи на Аманду. Повітря було важким і гарячим, на грозу, і він мляво розмірковував, чи нема бува в Така парасольки десь у будинку. Навряд. Уявити Така з парасолею було для нього так само неможливо, як уявити старого вбраним у жіночу сукню, але могло бути по-всякому. Як він вже встиг зрозуміти, Так ще мав багато сюрпризів.

Долом промайнула тінь: просто над Довсоном ліниво ширяла скопа, викреслюючи небом великі кола. Нарешті Амандине авто вигулькнуло з-за дерев. Він чув, як під колесами шурхотить гравій. Аманда зупинилася поряд з його машиною.

Вона вийшла й ошелешено роздивилася його: не очікувала побачити Довсона в ідеально випрасуваному костюмі й накрохмаленій сорочці. Це був заборонений прийом, і він спрацював: з невимушено закинутим на плече піджаком, він виглядав занадто привабливо, і через це передбачення її матері видавалися ще більш правдивими. Вона зробила глибокий вдих, видихнула, і запитала саму себе, що ж тепер робити.

— Давно на мене чекаєш? — запитала вона.

Довсон дивився на неї й потай дивувався тому, наскільки нестерпною блакиттю світилися її очі в сяйві вранішнього сонця. Наче засвічені променями води по-незайманому чистого озера. Сама вона була вбрана в чорний брючний костюм, шовкову блузу без рукавів, на шиї — ланцюжок зі срібним медальйоном.