Читати книгу - "Ми — це наш мозок"

Так само, як рівень агресивності, вже в утробі закладаються багато інших рис характеру. Ця думка не нова, проте в нашому суспільстві, переконаному в можливості формування характеру, деякий час було табу навіть на розмови про це. Ще у своїй автобіографії Чарлз Дарвін (1809—1882) написав: «Я схильний підтримати Френсіса Ґелтона [його кузена] в тому, що виховання й оточення мають обмежений вплив на нас усіх, наші властивості переважно є вродженими». Тож цим самим значення впливу батьків та численних виховних закладів зводиться до своїх реальних рамок (див. також розділ ІХ.2).

IX.2 Молодість і агресія

Сьогодні навіть міністерство юстиції починає цікавитися

не тільки соціальними факторами, які визначають

ступінь агресивності й ризик кримінальної поведінки.

Ми народжуємося на світ із різними схильностями до агресивної поведінки, які залежать від нашої статі, генетичного набору, кількості харчування, яке отримували через плаценту, вживання нашою матір’ю під час вагітності нікотину, алкоголю та медикаментів. Під час статевого дозрівання через підвищення рівня тестостерону зростає небезпека того, що ми станемо поводитися нестримно, антисоціально, агресивно чи злочинно. Відповідно до цього в агресивній поведінці існує чітка різниця між статями. Чоловіки скоюють уп’ятеро більше вбивств, ніж жінки. До того ж лише в 20 відсотках випадків чоловіки вбивають членів своєї сім’ї або своїх знайомих, у той час як жінки в 60 відсотках випадків убивають когось зі свого соціального оточення. Вікова крива, що показує, коли чоловіки скоюють убивство, має стереотипний вигляд. З підвищенням рівня тестостерону в пубертатний період кількість убивств зростає. Пікова кількість припадає на період між 20-м і 24-м роками життя. Далі починається тенденція до зниження, яку продовжують низькі показники у віці від 50 до 54 років. У різних місцях на планеті, в Чикаго, Англії, Уелсі та Канаді, у вбивствах виявили ту саму вікову структуру. Зниження відсотка кримінальних діянь у чоловіків на третьому десятку пов’язане не зі зниженням рівня тестостерону, а з пізнім розвитком префронтального кортексу, передньої частини мозкової кори (рис. 12), яка стримує імпульсивну поведінку і сприяє моральним вчинкам. Оскільки префронтальний кортекс розвивається пізніше, то слід було б почати застосовувати карний кодекс для дорослих також пізніше, у віці 23—25 років, коли ця структура вже дозріла. Проте політики не рахуються із такою моделлю розвитку і навіть готові на догоду переляканим виборцям почати застосовувати дорослий карний кодекс у ще більш ранньому віці. Алкоголь гальмує активність префронтального кортекса, тому після нічних походів по забігайлівках іноді доходить до раптових безглуздих вибухів насильства. Пошкодження префронтального кортекса в перші роки життя може призвести до порушень соціальної поведінки й аморальних вчинків у дорослому віці.

Чоловічий гормон тестостерон стимулює агресивну поведінку. Деякі чоловіки мають вищий рівень тестостерону, ніж інші, тому в них особливо високий ризик агресії. У чоловіків, ув’язнених за насильницькі злочини чи зґвалтування, виявили вищий рівень тестостерону, ніж у тих, що сидять за інші злочини. Така сама закономірність щодо залежності між високим рівнем тестостерону і вищою агресивністю виявлена і в ув’язнених жінок. Також підвищений рівень тестостерону знаходять у чоловіків, зокрема новобранців, які відзначаються асоціальною поведінкою. Можна легко виміряти викид агресії хокеїстів під час гри за силою їх удару. У них також у крові виявлено зв’язок між кількістю агресивних реакцій і рівнем тестостерону. Тож викликає занепокоєння той факт, що сьогодні в «спорті» для збільшення м’язової маси використовують велику кількість анаболічних стероїдів, адже ці гормони ще додають агресії.

На агресивну поведінку впливає також оточення. Нещодавно з’ясувалося, що фільми та комп’ютерні ігри, в яких оспівується насильство, можуть посилювати агресивність. Проте нам не слід обмежувати свою увагу тільки на цьому, бо так само доведено, що читання місць із Біблії, де Бог санкціонує вбивство, також суттєво підвищує агресію — навіть якщо це трапляється тільки з релігійними людьми. У наших діях важливу роль відіграють і такі психічні фактори, як температура й освітлення. Кожному відома проблема зростання агресивності під час тривалого спекотного літа. Схоже, що для рішення розпочати війну визначальною є не так військова стратегія, як тривалість дня і температура. Таким відкриттям сезонних ритмів ми завдячуємо Шрайберу (Schreiber), що дослідив 2131 битву за останні 3500 років. У Північній півкулі рішення про початок війни століттями приймали переважно влітку, а в Південній півкулі — навпаки, у ту пору, коли в нас зима. Що стосується районів близько екватора, то там це не залежало від сезону.

І, звісно ж, погані соціальні умови та брак освіти також можуть призвести до агресивної і кримінальної поведінки. На закид, що він занадто мало уваги присвячує можливим соціальним факторам злочинності, італійський кримінолог Чезаре Льомброзо (Cesare Lombroso) (1835—1909) відповів: «Це правда, але саме тому, що на це звертають увагу багато інших. Який сенс доводити, що Сонце світить?» Донедавна це стосувалося і Нідерландів, та міністерство юстиції потроху починає цікавитися, крім соціальних, іншими чинниками, які визначають ступінь агресивності й ризику скоєння злочинів.

IX.3 Агресія, захворювання мозку та ув’язнення

Як часто наша виправна система порушує те правило, що покарання не повинно застосовуватися до людей із хворим мозком? Відколи Деніел МакНотон (Daniel McNaughton), 1843 року, скоївши вбивство, на велике обурення вікторіанської Англії, не був за це покараний, а потрапив до психіатричного закладу, існує взаємна згода, що кримінальне право не застосовується до людей із захворюваннями мозку. Проте в’язниці заповнені людьми, які страждають на психічні чи неврологічні хвороби. На думку амстердамського професора судової психіатрії Тео Дорелеієрса (Theo Doreleijers), 90 відсотків ув’язнених підлітків у Нідерландах страждають від психічних розладів, а 30 відсотків попередньо ув’язнених мають СДУГ. Він вважає, що в Європі Нідерландам належить лідерство в позбавленні свободи дітей, яким перебування у судовому денному стаціонарі помогло би набагато більше, ніж ув’язнення. У захворюваннях мозку, що супроводжуються агресивною поведінкою, особливо важливу роль відіграють дві взаємодіючі ділянки мозку: передлобна кора (рис. 12) і мигдалеподібна залоза (рис. 24).

Передня частина нашого мозку, передлобна кора (префронтальний кортекс), гальмує нашу агресивну поведінку і визначає моральні судження. Дітям із пошкодженнями префронтального кортекса важко засвоїти моральні та соціальні правила. Ветерани В’єтнаму з пошкодженнями передлобної кори ставали більш агресивними і схильними до насильства, а в убивць, які вчинили злочин у стані афекту, префронтальний кортекс надзвичайно пасивний. Часто захворювання передлобної кори супроводжуються агресивною поведінкою. В одного хірурга, який після закінчення операції вирізав на животі пацієнта своє ім’я, виявили початкову стадію хвороби Піка, форми деменції, яка зароджується у префронтальному кортексі. Шизофренія, захворювання, при якому знижується активність передлобної кори, іноді також призводить до агресивної поведінки. Джон Гінклі (John Hinkley) прославився невдалим замахом на президента Рейґана. Куля із пістолета Гінклі прострелила Рейґана під лівою рукою і вп’ялася у ліву легеню, де застрягла за два сантиметри від серця. Знімки мозку Гінклі, що облетіли весь світ, чітко продемонстрували зморщення мозку, як це часто буває у шизофреніків. Він досі перебуває у в’язниці. Прикладом може бути також шизофренік Міхайло Міхайловіч, який 2003 року застрелив шведського міністра закордонних справ Анну Лінд, бо не прийняв вчасно свою дозу