Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

– Це особлива ніч, Йоло. Сузір’я Акули проходить через Китову Пащу й закриває Перлинну Краплю… Тільки сьогодні магія карнаїтів має повну силу. Не віриш?

Тоді я повірила б і в те, що Земля пласка. Мені хотілося погодитися з усім і підтримати кожне слово Моріса. Від нього йшла майже відчутна енергія – дика, незвична… Спокуслива?

Я похитнулась, і він упіймав мене. Міцно стиснув мої плечі, глянув у очі довгим, нестерпно палким поглядом… Притягнув до себе без жодного опору і поцілував з такою шаленою пристрастю, що прокусив мені губу.

Стовпчик мого внутрішнього романтикометра різко пішов униз. Біль був сильним, кров, що капнула на мереживний комір сукні, – реальною. Мозок вистрибнув із солодкого міражу і з лайкою повернувся до своїх прямих обов’язків, але незабаром здав позиції, тому що Моріс посадив мене біля борту, притиснув до ранки прохолодну шовкову хустинку і прошепотів:

– Пробач… Я безнадійний… Але я виправлюся, клянусь! Ти така гарна… Це нестерпно, Йоло! Я ніколи не зустрічав дівчат, схожих на тебе. Твої очі сяють яскравіше за зірки, а сміх як швидкий струмок у дрімучому лісі… Коли ти поруч, я божеволію і роблю дурниці. Нам не можна бути разом, але… Я не можу без тебе жити. Просто не можу. Це справжня мука: дивитись, як ти даруєш усмішки праворуч і ліворуч. У мене всередині все перевертається, і я хочу схопити тебе, відвезти на край землі, цілувати до світанку і… Пробач… Я не повинен це все говорити. За законом я підбиваю тебе на злочин проти моралі. Зупинімося на цьому, Йоло. Я… Здається, я полюбив тебе… Так, я люблю більше за життя і не дозволю, щоб це тобі зашкодило!

Незважаючи на протести, він провів мене в каюту і пішов, пообіцявши повернутися з чашкою чаю. Я чекала до ранку: спочатку з надією та передчуттям, потім – у сльозах і роздумах на тему «Що зі мною не так?!».

Серце розривалося від туги, ревнощів, образи… Я раз у раз прокручувала в голові нашу останню розмову і зводила себе, вишукуючи ознаки брехні. Потім трохи охолола і занепокоїлася. Недарма: на світанку лікар Ламбе повідомив, що Моріс раптово захворів.

Він танув на очах, а лікар присягався: ніхто у світі не визначить, що це за хвороба, бо проблема не в молодому здоровому організмі механіка, а в магії.

«Ну я ж казала», – щоночі дорікала мені жінка з карнаїтів.

Я їй не вірила. Та ніхто не вірив, хоча те саме вона зволила повідомити і Одновухому Чиму, і Кривому Черв’яку Сліму, і, думаю, половині команди.

Я не займалася чаклунством і нікому не радила експериментувати, це міг підтвердити будь-хто, хто знав мене хоч трохи. У мені не було крові карнаїтів, що могла проявитися без моєї волі. Я не колекціонувала артефакти і, хотілося б вірити, не мала ворогів, здатних наслати прокляття.

– Капітане, передайте своїй чаклунській хвойді, що вона ступає на хитку кладку, – після однієї з особливо важких ночей прошепотів старпом Одновухому Чиму. – Те, що той мамусин пиріжечок грався з магією і догрався, не робить Чаплю відповідальною за його смерть.

Чому я це почула? Я ж дбала про Моріса і бачила: він не безнадійний! У нього вистачало сил, щоб кричати на мене, захлинаючись від сліз, проганяти і проклинати, не бажаючи бути вічним тягарем.

Ламбе стверджував, що хворий ніколи не стане на ноги, але й не прогнозував близького кінця. Я не збиралася кидати Моріса! Нізащо! Він був тим, з ким я хотіла провести залишок свого життя, нехай і без острова Мрій або Аєрських островів.

Коли Віллі Карп вимовив слово «смерть», до мене дійшло: я не просто дурна закохана дівчина, готова на безумства, про які потім пошкодую. Це справжнє кохання! Моріс – сенс мого існування, а я ніколи не казала, що люблю його і завжди буду поруч. Він напевно думав, що Йола ді Крайн керується почуттям провини, і гнав її геть, рятуючи від долі вічної доглядальниці… Я мала побачити його прямо зараз і все прояснити!

– Зачекайте, Чапле! – Старпом, чию розмову з Одновухим Чимом я випадково підслухала, перехопив мене на палубі. – Стривайте! Я стара людина, дихати не можу… Хвилинку!

Хвилинки вистачило, щоб Джиммі підкрався ззаду, зграбастав мене в оберемок, закинув у мою ж каюту і підпер вихід дошкою. Ілюмінатор завбачливо завісили з протилежного боку.

– Що відбувається?! – Я лупцювала у двері та тонкі стіни, поки не збила кулаки до крові. – Випустіть! Я не чаклунка! Не з карнаїтів!

На «Принцесі півдня» коїлося щось дивне. Було багато галасу, тупоту та розмов, хоча слів я розібрати не могла, як не намагалася. Потім усе стихло – рівно до моменту, коли в коридорі комусь на пальці ніг упала дошка.