Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

— Та ну, про що мова!

Клацнули двері, вони пішли. Марта порахувала до десяти, затим навпомацки дотягнулася до сумки, з іншої руки не випускала пакунок. Зважила: краще йти не до школи, а назад до спортзалу, а далі… ну, за ситуацією. Зараз головне — не зволікати й не тупити.

Вона прочинила двері і, досі трохи шкутильгаючи, вискочила у коридорчик.

— Баумгертнер?

Штоц стояв спиною до неї, тихо погойдувався з п’ятки на носок — розмірковував. Тепер озирнувся, швидше здивований, ніж розсерджений.

— Скажи-но, прошу, що ти робила у чоловічій роздягальні?

— Я? — уточнила Марта. — У чоловічій?

Це був дешевий прийомчик, зі Штоцем він не спрацьовував навіть у язикатих Клауса й Чепуруна. Просто Марта розгубилася. Так все добре складалося, вона спромоглася знайти кляті кістки, спромоглася здолати їх, зачарувала — і от…

Та це просто нечесно!

Що їй тепер, здаватися Штоцу? Зізнаватися у всьому? Віддавати кістки? Мармиза у того єгеря буде, звичайно, кумедна — але, дякую дуже, Марта якось переживе без задоволення нею милуватися.

— Ясна річ, ти. І, ясна річ, у чоловічій. Прошу, не принижуй нас обох безглуздими запитаннями.

— Але я не була у чоловічій роздягальні, пане Штоц.

Він склав руки на грудях і здійняв брову. Дивився із цікавістю, наче на химерного жучка, витівку природи.

— І де ж саме ти в такому випадку була?

— У жіночій, звичайно.

— Розумієш, Баумгертнер, так вже склалося, що перед тим, як ти матеріалізувалася у мене за спиною, я дивився якраз на двері жіночої роздягальні. І запитував себе: чому там ввімкнене світло? Тому спробуймо ще раз: як ти тут опинилася?

Цей його тон розлютив Марту. Просто до сказу довів. Вона не дурненьке немовля, щоб із нею так розмовляти! Вона, між іншим, доросла, повнолітня людина.

І Відьма, подумала Марта. Я — між іншим, найсправжнісінька Відьма, і вам не варто про це забувати. Хочете — нагадаю?

— Я, — почала вона, чітко вимовляючи кожне слово. — Була. У жіночій. Роздягальні. І ви самі це бачили, пане Штоц.

— Я?.. — Він зморгнув, трусонув головою.

— Ви, ясна річ, хто ж іще. Звідти я й вийшла. Тому і світло там ввімкнене. Мені треба було… Я забила ногу і хотіла подивитися, наскільки серйозно. Бачите, трохи кульгаю.

— Бачу?

— От. І тому…

Вона розуміла, що це ненадовго. Їй вдалося збити його з пантелику, але Штоц є Штоц. Такого не обдуриш.

От якби зараз щось сталося. Щось, що відволікло би його увагу. Якась малесенька повінь чи — якщо вже збираємо макулатуру — крихітна пожежа; у тому кутку, де паралельний «В», паперу вистачає, і якщо спалахне… ну, наприклад, якщо Томаш, як це він любить, понтуватиметься, клацатиме своєю запальничкою, та може взяти й випасти… випасти якраз на стос сухих, старих зошитів. Цього буде цілком достатньо, ну будь ласочка, нехай усе так і станеться!

Вона яскраво уявила собі цю сцену — аж до відразливого, солодкого запаху туалетної води, якою користувався Томаш! І як повільно обертаються на його крики чергові та вчителі. Як хтось дістає телефон і починає фоткати. Як біжить відтягати решту паперу Вегнер, як іде, риючись на ходу в кишенях, новий фізрук, — адже вогнегасник у нього в кабінеті, а кабінет зачинено.

Вона бачила все це немов навіч — і анітрохи не здивувалася, коли у спортзалі справді хтось закричав: «Вогонь! Вогонь!»

Штоц здригнувся і відвів погляд.

— Договоримо пізніше, Баумгертнер. — Він кивнуй їй і пішов — майже побіг — до залу. Біля входу зіштовхнувся з фізруком, і кілька секунд вони кумедно витанцьовували, пропускаючи одне одного.

Марта нікуди не поспішала. Дочекалася, поки один опиниться в залі, а другий ломитиметься у власний кабінет, — і тоді почала діяти.

Себто теоретично — можна було, звичайно, не ускладнювати собі життя. Просто завтра, коли єгер забереться зі школи, винести кістки. Відвезти на звалище, викинути — і таким чином дотримати слова, яке дали пану Клеменсу.

Але, по-перше, вони цього слова уже й так не дотримали. По-друге, надто великий ризик: піди вгадай, коли розпустяться накладені Мартою невидимі запони. І чи зуміє вона знову здолати кістки.

А головне: вона хотіла допомогти пану Вегнеру. Гаразд, гаразд! — і сподобатися йому теж хотіла. Суто по-людськи, хіба це погано.

Зараз, думала вона, чи ніколи. Імпровізація — наше все!

У залі було відносно спокійно: хлопці під керівництвом Вегнера відтягували від палаючих пакунків ті, що ще не зайнялися. Штоц із старшокласниками взявся за парти та стільці, наказував, щоб відсунули якнайдалі… Артурчик, із криво наліпленим пластирем, метушився навколо перекладин та канатів, які на час збору склали тут-таки, неподалік; Чепурун і Стеф допомагали йому, і Сивий Ерік теж, і Вухастий Клаус.

Прибіг фізрук із вогнегасником. Гаркнув, щоб розійшлися, і пішов заливати все піною, хтось із пацанів прокоментував, інший реготнув, дівчата захихотіли.

Марта обережно, наче випадково підійшла до пана Вегнера — типу захотілося зблизька поглянути на пожежу, от і підійшла.

Точніше, спробувала підійти. Він немов відчув її погляд спиною — миттєво обернувся:

— Марто?

Руки у нього забруднилися, а костюм лишався чистим, наче тільки з магазину. От є ж люди, які в будь-якій ситуації здатні за собою доглянути.

— Вибачте, що відволікаю, пане Вегнере, але це терміново, правда.

Він мовчки кивнув, взяв її під лікоть і відвів у бік.

— Кажи.

— От. — Марта відчула, як червоніють шия, щоки і навіть вуха. Дотик був твердим, але водночас дуже… дружнім, чи що. Жар від пальців відчувався навіть крізь тканину. — Візьміть, я це серед макулатури знайшла. Гадаю, вам… придасться.

Він мовчки прийняв пакунок. Змійку не розстібнув і не запитав, що всередині. Просто зважив у руці, знову кивнув.

— Дякую. Якщо це те, що я думаю… ти мені колосально допомогла. Сподіваюся, ми потім іще поговоримо, а зараз я мушу… — він смикнув підборіддям у бік заляпаного піною фізрука. — Сподіваюся, — додав, — все це лишиться між нами?

— Авжеж, — відповіла Марта. Намагалася, щоб голос звучав спокійно, майже нейтрально, але… тільки майже.

Він поклав руку їй на плече, трохи стиснув. І от — уже йшов, на ходу віддаючи накази.

Марта стежила за ним мить, може, дві, не довше — а потім взялась до діла. Лицарі були зайняті рятуванням спортінвентаря, але будь-якої миті могли звільнитися. І взагалі з їхнього боку це свинство: адже знають, що Марта ризикує у роздягальні, — а де турбота і побоювання, де тривога на обличчях? Наче нічого й не сталося, тягають собі мати й перекладини, чурбаки бездушні!

Нехай радіють, що сьогодні Марта у гуморі. А їхня байдужість їй навіть на руку, еге ж!

Без жодного поспіху й паніки вона підійшла туди, де лежала зібрана їхнім класом макулатура. Присіла, вибрала відповідний пакунок і засунула до пакету, в якому раніше були кістки.

Вантажівка прибула хвилин за сім. На той час пожежу загасили, Томашу вручили швабру, вперед,