Читати книгу - "Вільні, Foma"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А варто?
— Пообіцяй мені, що не дивлячись ні на що, доведеш свою давнішню мрію до пуття! — вона зовсім мило, але геть серйозно виголосилась. — Щоб між нами не було…
— Хіба в цьому є сенс?
— Пообіцяй мені! — її миле обличчя на мить посерйознішало і очі її стали незворушно слідкувати за моїми. — Пообіцяй!
— Добре.
Я поцілував її і ми пішли далі.
Ми підійшли до Карлового мосту. Їй зателефонувала мама, тож їй довелося пʼяним голосом відповідати на дзвінок. Я стояв поруч і слухав, але за дві хвилини розмови ледь зрозумів сенс однієї з тем, яку матінка піднімала з Анною.
— Ну, що? Багато зрозумів? — її посмішка топила мене своєю незворушливістю.
— Декілька слів.
Вона засміялася і ми прийнялись переходити старовинний міст. Її тендітні руки міцно схопились за мою руку не розлучаючись з нею навіть для того, щоб причепурити розкидане вітром волосся, тож за її зачіску відповідав я.
Біля зупинки вона поклала свою голову на моє плече, так, що я відчував кожен її дотик. Кожен її ніжний подих, і погляд, коли вона відкривала очі, щоб запевнитись, що це насправді. Закручені вітром локони, зворушували мене звиваючись у повітрі. Я згадав свої 16. Згадав Люду, як був в захваті від неї. І наскільки ж більше я відчуваю зараз! Усі почуття розчинились в її блакитних очах. Не існувало більше часу, де я був би без неї, але варто було не знайти її очей, і я губився в просторі.
Скільки в неї душі? Скільки в ній почуття і наснаги? Любов якої тяжко знайти в мільйонах інших дівчат — вона втілювала в своїх спокійних, холодних обіймах погляду. Не існує стільки слів і кольорів, щоб написати портрет оцих очей. Не бувало стільки глядачів скільки плекали її бездонні очі.
— Який це район?
— 13. — Вона подивилась на мене, і засміялась, — а ти аж з 17.
— Значно ближче ніж може здатись на перший погляд.
Її зморені очі виблискували. Вона стояла, а позад неї пролітав цілий світ. А за ним і все, що тільки можна було почути в ньому. Вона ніжно взяла мої руки, тоді притиснула їх до себе.
— Чи це життя? Чи нам щастя досі невідоме?
Не сам Ангел, але втілення найпрекраснішого? Сама любов чиї рухи були такі елегантні, що зачаровували ніжністю своїх теплих дотиків?
Ми дивились одне на одного а між нами пливла надія. Надія, що це все сон. Що ми більше не побачимось, хоч як сильно не чекали одне одного. Як не знати горя, і біди лиш заглянувши в ті очі?
Наступний ранок я зустрів без почесті і брехні проводжаючи спалахи останніх зірок.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вільні, Foma», після закриття браузера.