Читати книгу - "Королівство жахів"

— Він тримав папери у своєму капелюсі, — сказав Лінкольн.

— Звідки ти знала, що ми там, надворі, Кейлін? — запитала Джоан.

Їй було цікаво, наскільки вони були видимими, коли бралися крізь темряву, коли вона намагалася оглянути кожен дюйм навколо них і не ступити на жоден сухий листок. Вона також пам’ятала, як вони проминули кав’ярню «Коала», коли йшли від лісу та дитячої зони — вона побачила там стільці на столах і жодної ознаки життя, проте, звичайно, там могли перебувати працівники зоопарку. Вони могли зачинитися на кухні.

Вони могли заховатися на кухні або принишкнути за касовими апаратами за кілька кроків від того місця, де вона поклала свою долоню на двері. Можливо, вона оминула з десяток людей, які ховалися в безпечних місцях, дивлячись крізь затемнені вікна, й, можливо, всі вони дозволили їй пройти, не промовивши й слова.

Маленькі пальчики й долоньки тяглися до неї.

Вона могла б розповісти іншим. Ця думка її тривожила. Вона могла б розповісти їм про немовля й могла б навіть піти по нього й принести його сюди, звільнити себе від своїх гріхів, й вона намагалася переконати себе в тому, що вона цього не робить з очевидної причини: якщо її застрелять, тоді куди подінеться Лінкольн? А може, навіть ця кімната не така звуконепроникна, й тоді скиглення немовляти принесе смерть їм усім? Але ці аргументи не принесли їй спокою.

Вона не могла розповісти про це нікому. Не могла розповісти нікому.

Кейлін відповіла їй:

— А потім я почула, що спрацював автомат для перекусок. Його вібрацію можна почути крізь стіну. Я іноді туди виходжу, тож, почувши звук, я виглянула й побачила вас, коли ви заходили за дерева. Я трохи почекала й подумала, що вас варто запросити сюди, коли ви йтимете повз двері, але ви не вийшли з-під дерев. Тож я відчинила двері й привела вас сюди. Там, зовні, не дуже безпечно.

Джоан усе ще не могла зрозуміти дівчини. Зі своїми зоологічними крекерами та своїм бездумним базіканням вона вочевидь не була наділена геройським характером. Але вона пішла на ризик, аби надати їм безпеку — цього вона заперечувати не могла.

Кейлін обтрусила крихти зі своїх джинсів.

— Обіцяю, вони сюди не прийдуть. Нема чого хвилюватися.

Можливо, дівчина не була ані геройською, ані надто безтурботною. Можливо, вона була просто самовпевненою, як ото бувають шістнадцятирічні дівчата. Вона знову почала розгойдувати волосся, перекидаючи його з плеча на плече. Туди й назад. Туди й назад.

Джоан подивилася вбік. Вона почувала себе краще, коли не бачила дівчину. Стара вчителька поводилася правильно: вона сиділа із заплющеними очима. Вона тримала в руці свій неторканий крекер і крутила його між пальцями, як талісман.

Потім, ніби відчувши, що Джоан дивиться на неї, вчителька розплющила очі.

— Усе буде добре, — сказала вона тоном спокійним і трохи поблажливим, і Джоан здивувалася, чому вона вирішила озватися тепер і чому сказала саме такі слова.

— Ви переконані? — відповіла Джоан, можливо, трохи різкіше, ніж мусила б.

— Бог не закинув би нас так далеко лише для того, щоб ми померли, — сказала вчителька.

Джоан видушила з себе усмішку. Вона не потурбувалася сказати жінці, що не вірить у те, що їх сюди закинув Бог. Що це могло б означати? То Він закинув сюди й терористів? А мертві тіла Бог також сюди доправив?

— Досі нам щастило, — сказала жінка, потираючи собі коліно. — Хтось подбав про нас.

— Це чудова думка, — сказала Джоан, і тепер її голос прозвучав поблажливо.

А правда в тому, що вона й справді почувала себе поблажливо, бо їй не подобалася надто досконала зачіска цієї жінки та її надто наївні відповіді, але це не її провина, що вона вірить у дурниці.

Джоан спробувала знову.

— Приємно, що ви у це вірите, — сказала вона, і тепер її голос прозвучав приязніше.

Їй сподобалося, що жінка лише кивнула головою і знову заплющила очі.

Лінкольн впустив свій порожній пакет на підлогу й звівся на ноги. Він, либонь, почував себе легко, бо пішов геть, його коліна згиналися й розгиналися, ступні майже не відривалися від землі. Він підійшов до далекої стіни, де він мав перечепитися об кришку відкритого ящика з паперовими тарілками. Але їй було приємно бачити, як він намагається відійти від неї.

— Ти перечепишся об той ящик, — сказала йому Джоан.

— Ні, не перечеплюся, — відповів він.

Вона дивилася на нього, а поруч з нею дівчина розгойдувала своє волосся.

— Ти знаєш, що мій тато завжди робив? — запитала Кейлін. — Ми грали у хованки…

— Ти можеш заткнутися? — урвала її Джоан. — Ради Бога! Благаю тебе, заткнися бодай на мить!

Вона жалкувала за кожним своїм словом, як тільки воно вилітало в неї з рота, а потім подивилася на вираз Лінкольнового обличчя, і все стало ще гірше.

— Мамо, — сказав він, і його очі стали величезними.

Джоан стримала подих. Вона не пам’ятає, аби коли-небудь бачила, що він у ній розчарувався. Вчителька теж дивиться на неї осудливо. А вираз обличчя Кейлін був ще гіршим. Глибоко ображений.

— Я знаю, що розмовляю багато, — сказала дівчина. — Пробачте мені.

— Ні, це ти мені пробач, — сказала Джоан. — Мені не слід було так казати. Можеш розповісти мені про свого тата.

Вона не очікувала, що дівчина говоритиме далі. Якась її частина сподівалася, що Кейлін надчутливий підліток, звичний дутися й замовкати. Але ні, дівчина виявилася напрочуд відхідливою.

— Ну так от, — обережно почала Кейлін, ніби боялася, що Джоан змінить свій намір. — Тож ми з татом гралися в хованки. І я та моя сестра завжди ховалися, а тато нас шукав, і він завжди гучно тупотів ногами й важко дихав, щоб ми тремтіли там, де ми ховалися. А потім усе стихало, й ми знали, що він близько, а тоді ось він був — його рука хапала тебе під ліжком або витягувала з купи простирадл у пральні, й ми верещали та верещали. Він любив лякати нас. Він завжди реготав, коли нас знаходив.

Джоан подумала, що батько дівчини, либонь, був дурнуватим, але це зрештою не мало значення.

— Одного разу, — провадила дівчина, — я заховалася в коморі, а він так рвучко відчинив двері, що я вдарилася спиною об полицю й порізала собі руку, й з неї витекло стільки крові, скільки я ніколи не бачила. Я не могла перестати