Читати книгу - "Енергія Істини - Пролог (e/verity - Prologue), SigmArs"

— Давайте рушайте, лишилось кілька годин подорожі, не розслабляйтесь, хто знає може ще ці  виродки можуть напасти! – лунала груба мова капітана Дрістена.

Через годину обоз повільно рушив вперед.

***

Незабаром попутники побачили яскраве світло, що вигравало здалеку.

— А... що сталося? – зітхнув, піднявшись марення Бернард.

Він прийшов до тями на центральному возі, серед знайомих обличь.

Небо над ним видавалось чистішим за звичайне. Бернард виразно зиркнув на замикаючий віз і злякавшись, і миттєво обійняв дерев’яні бортики.

Перед ним лежала величезна туша монстра-вовка.

— Нарешті прокинувся, хлопче? – доносився хриплий голос з протилежного боку. Не бійся, він тобі більше не зашкодить.

На місці кучера сидів офіцер, показуючи свою перев'язану спину всім оточуючим.

— Можна дізнатися, як довго ми вже в дорозі? І де кучер дівся? – поцікавився хлопець у чоловіка, який керував рухом.

— Близько дві години минуло. А на рахунок другого… – не договоривши речення, офіцер, замовчав на момент.

— Не може бути... Так от що сталося... – поглянувши в бік монстра, колишній посмішка Бернарда швидко зникла.

— Нас лишилося не так багато, близько треті а може й менше, мовив Дрістен.

Раптом Бернард і його супутники помітили якусь конструкцію в далині.

— Це табір! Нарешті, ми врятувалися.

—Ура! – лунали голоси звідусіль.

Вози почали спускатися  на рівнину з крайнього пагорба. Найважча частина дороги була пройдена успішно...

— Мені хочеться ще покумарить... – казав втомлений Бернард. — Сил навіть піднятися на ноги немає.

Сонце для Бернарда світило набагато яскравіше, ніж за товщею дерев.

У возах намагалися прийти до нормального стану поранені і виснажені мешканці Краудтауна та торговці з центральних регіонів. На їхніх обличчях чітко відбивалася печаль. Більшість з  них отримали серйозні поранення.

На середині шляху до дерев’яних будівель, коли мандрівники повільно спускалися з пагорба, в їх бік попрямували декілька незнайомців.

Раптом чоловік, що стояв посередині, окликнув мандрівників.

Один з них був одягнутий дуже охайно, а костюм нагадував той, що був у мера Краудтауна. Можливо, цей чоловік був в їхньому таборі досить важливою особою. Двоє за ним були повністю закутими в лати воїнами – це була імперська стража.

— Шановні – казав він, трохи нахилившись до співбесідників, — дозвольте особисто провести вас до мого вельмишановного пана.

Той чоловік виглядав охайно, волосся немов вилизане, на торсі красувався піджачок. Цим дуже нагадував дворецького з книжок. Також одним із найпомітніших атрибутів образу був скляний монокль біля правого ока.

— Я помічник його світлості, що взявся за організацію цього тимчасового табору. Моє ім’я Фред.

Наш "тимчасовий кучер" не кваплячись зійшов зі свого місця і став на кам’янисту стежину перед нашим конвоєм. Він одразу ж простягнув праву руку, точніше те, що від неї лишилося і хутко замінив її на іншу - цілу, також обмотану в шкіряний бандаж.

— З великим задоволенням особисто поспілкуюся з ним, – говорив втомлений Дрістен.

З дозволу, ми пройшли до великого табору.

***

Вся наша подорожня колона спокійним темпом рухалася вздовж штучно створеної вулиці, яка мала вести до центру табору. По дорозі Бернард помічав людей різних верств — переважно це були звичайні солдафони, що оберігали територію та рухалися туди-сюди з виразом серйозності на обличчі. Також зустрічалися торговці, але переважну більшість складали диваки в лахміттях з обірваних клаптиків.

Вони нагадували селян, але виглядали далеко не так, як місцеві мешканці Краудтауна. Їх можна було розпізнати за вузькими очима і низьким зростом, видно, що не з цього краю.

(— Ніколи таких не бачив.) – з цікавістю спостерігав хлопчина за своїми тимчасовими сусідами.

Бернард тягнувся біля провідника Фреда та Дрістена, продовжував роздивлятися все довкола.

Цей табір був приблизно таким же розміром, як центральна площа Краудтауна з її околицями. Він складався з невеличких шкіряних наметів пірамідальної форми. Їх конструкція була до банального простою – це були хатки з конусоподібним каркасом, що складалися з п'яти або більше опор у вигляді дерев'яних колод.

В самому центрі тимчасового поселення лежали залишки вугілля, ймовірно, від погашеного багаття . Навколо того місця розставлено з десяток дерев'яних колод, що служили лавою та місцем відпочинку для подорожуючих.

Компанія підійшла до найбільшого намету, який мав розміри порівняні до вітальної мерії Краудтауна.

( — Схоже, що цей намет належить тій самій особі, яка тут всім заправляє.)

Перед входом до намету, під своїми ногами, Бернард помітив розкішний червоний килим, яскраво червоного кольору крові. Ці барви відчувалося той ще довго не забуде.

Один з імперської стражі провів всю компанію включно з Бернардом усередину.

Гості увійшли за поріг, та ширма опустилася.

Шатер зсередини здавався в рази розкішнішим, ніж ззовні. На протилежному кінці зали від гостей, за столом сидів чоловік і щось записував на полотні. Навколо нього непорушно, з обох боків, немов кам’яні, нерухомо уміщалися два лицарі.

Незабаром Бернарда і компанію представив провідник, якого вони зустріли по дорозі. Той тихенько щось прошепотів своєму начальнику.

Згодом важлива персона піднялася з розкішного крісла та звернула свій погляд саме на юнака, від чого другий зніяковів та напружився.

— Добрий день, – промовив шановний. — Ласкаво просимо всіх вас на території тимчасового табору.

Цей "важливий"  чоловік продовжував дивитися в очі хлопчині.

— Це ж ви, поважний Бернарде, племінник мого знайомого Гелія?

— Так, але звідки ви знаєте ім’я мого дядька.

— Так звичайно, ми з ним вже давно знайомі. Добре поговоримо про це на вечері хлопче.

Далі він звернувся до всіх присутніх.