Читати книгу - "Game over, Олександр Юрійович Есаулов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Дивися ти… ми тут, як ці… а вони там що? А він тут, ну… я б його…
-Та добре, кинь ти… Вони й так там, напевно, зі штанів вистрибують, щоб устигнути! Скільки часу треба, щоб систему вірусом заразити? Секунда — і все! Спробуй тут устигни… Його б тут зловити, але, бачиш, Рик строго-настрого заборонив. А тут його можна було б запросто!
Васла мовчав.
- Ну, чого мовчиш?
- Рик це… строго-настрого, ну? А ти…
- Васло, фігня це все! Ну що цей глюк нам зробить? Він же цифра! То ми його завалимо, як буйвола на просторах прерій! Дивися… Ти сидиш на ковзанці й стогнеш, наче ногу підвернув. Ну, а йому: дядечко, мовляв, допоможіть до квартири дійти. Він на лід заходить, ти його, лежачи, по ногах — бах! Природно, він падає, як штанга на поміст. Я йому відразу петлю на ноги, а ти ззаду зашморг на шию, щоб занадто не смикався. Ну, а потім руки зв’яжемо і мордою в сніг. Я його вартую, а ти до Рика, на комп’ютер, і в темпі йому лист: «Рику, ми його взяли, лежить мордою в сніг»! Клас?
Кадим навіть замружився від задоволення, так йому сподобалася ця картина.
- А чого це… ну… ти охороняєш? — ображено запитав Васла. — Як по ногах бити, то це… я, а як охороняти, то ти.
- Ну, добре, добре, розберемося. Згоден?
- Ой, Рик, як це… розсердиться!
- Яка різниця, якщо ми глюка візьмемо!
- А Рик…
- Ти що, дрейфиш?
-Я?
- Ну…
- Чого це… Нічого я не дрейфлю…
- Ну і здорово. Мотузку я зараз у Рика в кладовці візьму, я там бачив. Заламаємо його, як німого!
- А Оріг?
- А що Оріг? Навіщо він тобі здався?
- Ну… Ми наче команда.
- Це хто команда? Зрадник цей? Ніяка він нам не команда! Нехай сидить собі біля компа… Чекай, я швидко.
- Добре, — погодився Васла.
За кілька хвилин Кадим повернувся й змовницьки показав на відстовбурчену кишеню.
- Во, скотч приніс, кращим від мотузки буде. А це шнурок для шиї. На, тримай, — він подав Васлі білий взуттєвий шнурок.
Почекали півгодини, уже почало сутеніти, коли нарешті здалеку побачили глюка. Він неквапливо йшов доріжкою, легко й спритно маневруючи на слизькому, трохи присипаному піском тротуарі. Васла знову завагався.
- Чуєш… це, Кадим, а може, усе-таки не того… Рик вилає…
- Засохни! Давай на ковзанку, лежи й стогни.
Васла влігся на холодний лід і голосно застогнав. Кадим, почекавши кілька хвилин, поки глюк наблизиться, кинувся до нього.
- Дядечку, допоможіть, друг ногу підвернув, треба додому довести. Це тут, поруч…
- Ногу підвернув? Це он той?
- Так… Дядечку, йому боляче, допоможіть, будь ласка!
- Звичайно, звичайно, тим більше, що я…
Дядечко не встиг договорити, як Васла щосили вдарив його по ногах. Майнули підошви, і глюк з усього розмаху гепнувся на п’яту точку опори.
- Ой-й-й! — завив глюк.
У Васли здригнулися руки. Як же так, адже глюки не чутливі до болю!
- Чого чекаєш? — крикнув на нього Кадим. Сам він швидко й неакуратно зв’язував ноги скотчем. - Ну! — прикрикнув він на Васлу. Той неохоче накинув на шию глюка шнурок. — Руки! Руки давай, глючило нещасний! — Кадим нахилився до ніг поваленого ворога, надкусив широку стрічку скотча, різким рухом обірвав її й почав так само швидко зв’язувати руки.
- Хулігани… — слабко закричав глюк. — Допоможіть!.. Рятуйте…
- Ти мені тут дурником не прикидайся! Відповідай, де секретна лабораторія?
- Рятуйте! — продовжував кричати голосом, який набирав силу, глюк. — Наркомани грабують!
- Кадиме, щось тут не так, — непевно сказав Васла. — Чого б це глюку це… ну… кричати?
Кадим теж утратив колишню впевненість, бачачи, як повалений ними чоловік починає кричати все голосніше й голосніше.
- Дядечку, а ви хто? — нарешті запитав він.
- Викрадачі! Міліція!! Рятуйте!!! — не на жарт розійшовся чоловік.
- Та замовкніть ви, нарешті! Ніякі ми не викрадачі, ми бандита ловимо!
- Бандита! Що? Якого бандита? Я лікар з районної поліклініки, який я вам бандит? Розв’яжіть негайно! Хулігани! Я вас зараз у міліцію здам!
- Так, дядечку, ми вас зараз розв’яжемо, а ви перестаньте кричати, будь ласка.
- Припинити? Та я вам зараз так по шиї накостиляю! Обом!
- Чуєш… Кадим… це… А чого нам його розв’язувати? Розв’яжемо, а він це… по шиї нам… Та ще й у міліцію… Навіщо це нам, га?
- Твоя правда, нехай до ранку відпочиває!
Хлопчаки піднялися з льоду.
- Агов, ви чого? Я ж тут запалення легенів запросто підхоплю.
- А кричати більше не будете?
- І це… у міліцію?
- Добре вже, не буду…
- Ви вже вибачте нас, помилка трапилася. Ми, правда, тут одного бандита ловимо. Темно, ось трохи й помилилися.
- Та добре, добре вже, — буркотливо погодився лікар, — тільки так можна й струс мозку одержати на додачу до запалення легенів.
Він нарешті підвівся з льоду, обтрусився і на прощання уже зовсім миролюбно, сказав:
- Про бандитів треба в міліцію заявляти, а не нападати на чесних громадян.
- Спасибі, дядечку, ми так і зробимо.
- Отож…
- Рик би, напевно, це… помер зі сміху…
- Тихо!
-Що?
- Он він!
-Хто?
- Глюк!
- Знову?
- Заткнися! Лягай давай!
- Куди?
- На лід, балда така!
- Та ти що? Мало одного лікаря?
- Лягай і стогни!
Опиратися було пізно. Кадим уже біг до постаті, яка наближалася практично в повній темряві.
-Дядечку, допоможіть, друг упав, напевно, ногу зламав. Треба додому довести. Будь ласка…
Для певності Кадим навіть сльозу в голосі підпустив.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Game over, Олександр Юрійович Есаулов», після закриття браузера.